Брудні сліди доходили до крісла біля вікна. Вперемішку з людськими були ще вибляклі, майже примарні котячі сліди. Немовби Черч швендяв туди-сюди по цвинтарній землі, яку приніс на своїх маленьких черевичках Ґейдж. Потім сліди повертали до привідчинених дверей на кухню.

Серце гучко закалатало, але Луїс пішов за слідами.

Він штовхнув двері та одразу побачив вивернуті ноги Джада, його старі, зелені штани та картату фланелеву сорочку. Старий лежав у широкій калюжі засохлої крові.

Луїс ляснув себе по обличчю, ніби намагався осліпити себе. Але він не міг цього зробити; він бачив Джадові очі; бачив у них звинувачення, кинуті йому, Луїсові, а може, й собі самому за те, що привів усе це в дію.

«Але чи був то він? — запитав себе Луїс. — Чи справді то був він?»

Джаду розповів Стенні Б. А Стенні Б. розповів його батько, а батьку Стенні Б. — його батько, а той — француз з північних земель — почув про це від індіанців, з якими вів торгівлю ще тоді, коли Франклін Пірс[166] був президентом.

— Ох, Джаде, пробач мені, — прошепотів Луїс.

Сліпі Джадові очі дивилися на нього.

— Пробач мені, — повторив чоловік.

Його ноги, здавалося, рухалися самі, і він раптово перенісся подумки в останній День подяки. Не в ту ніч, коли вони з Джадом понесли кота за «Кладвишче домажніх тварин», а до обіднього столу, коли Норма частувала їх індичкою. Вони розмовляли, сміялися; чоловіки пили пиво, Норма сиділа з келихом білого вина; старенька тоді дістала з нижньої шухляди білу батистову скатертину (яку він сам щойно дістав), але тоді Норма накрила нею стіл і поставила милі п’ютерові[167] підсвічники, а він зараз…

Луїс дивився, як тканина, схожа на несправний парашут, милосердно накрила мертве обличчя. Майже миттєво на білому батисті проступили темно-багряні пелюстки троянд.

— Пробач мені, — сказав він втретє. — Мені так шко…

Щось заворушилося над ним, щось заскрипіло, і слова застигли на його губах. Воно було тихим, воно було непомітним, але — мислячим. О так, у цьому він переконався. Здавалося, що хтось хотів, аби він почув те шарудіння.

Руки у нього затрусилися, але Луїс вгамував тремтіння. Він обійшов накритий клітчастою клейонкою кухонний стіл і засунув руку в кишеню. Дістав звідти три шприци фірми «Бектон — Діксон»[168], витяг їх з картонної упаковки та наповнив такою дозою морфію, що нею можна було вбити й коня або бика Генретті, якщо до цього дійде. Він знову сховав шприци в кишеню.

Луїс вийшов з кухні, перетнув вітальню і зупинився перед сходами.

— Ґейдже? — покликав він.