— Якщо нанороботів вивезли з лабораторії після бомбардування, то як вони потрапили до Ґуаякіля? І чому ви виявили себе аж через п’ять років, а не 2009-го чи 2010-го? Генератори неспроможні функціонувати стільки часу.

Ріно нарешті надумав учинити те, що потрібно було зробити ще 2009-го.

— Послухайте, — крекнувши, почав ґевал, — я вам тоді, ще коли ми прощалися в аеропорту Сант…

Тимур не вловив серйозності та пригніченості в голосі дебелого південноафриканця, а відтак не усвідомив, що той налаштувався повідомити щось справді важливе. Він дивився на Лауру та відповідав Лаурі:

— Ми поки що не знаємо, чи хтось опускався в лабораторію мікробіології після того, як комплекс зрівняли із землею. І це саме те, що ми можемо зараз перевірити, — українець демонстративно взявся за лопату.

Ріно прикусив язика. «Мабуть, француженка має рацію. Якщо ті вишкребки якимось чином дістали з-під руїн наноагентів, як вони доправили їх до Ґуаякіля? І чому лише зараз? І чому саме до Еквадору? У Чилі також вистачає густонаселених міст біля океану». Було ще дещо, що підказувало Ріно: його припущення про те, що незнайомець, який напав на Тимура, є одним із уцілілих піддослідних ботів, хибне. По-перше, ґевал не уявляв, яким чином двом хлопчикам, чиї організми, неначе наркотику, потребують гормону альдостерону, вдалося п’ять із лишком років прожити в пустелі. Вони могли вижити лише у місцях, відносно близьких до цивілізації, у містах, де є аптеки. А по-друге, Ріно добре пам’ятав, що таке боти та на що вони здатні. Вони були дещо загальмованими з усіх поглядів. Єдине, що боти по-справжньому вміли, — це вбивати. Якби минулої ночі під будинком причаївся бот, він би викрутив Тимурову довбешку на 180°, перш ніж українець розтулив би рота, щоб вигукнути «Ріно». Цього не сталося. Через це преподобний Ґроббелаар сумнівався, що на Тимура скоїв напад один із хлопчаків, вирощених у лабораторіях супертехнологічного комплексу, на руїнах якого вони зараз стояли.

— Ходімо подивимося, — сказав здоровань, закидаючи лопату на плече.

LXXVIII

LXXVIII

Вони без особливих зусиль знайшли цупкі електричні дроти, якими колись було обведено територію лабораторного комплексу. Й опори, й електричні лінії засипало піском і бетонними уламками, проте залягали вони неглибоко. Витягнувши із землі один із дротів і йдучи за ним, немов за ниткою Аріадни, Ріно та Тимур дійшли до точки, яка колись була північно-західним кутом огородженої території. По тому вони знайшли західну стіну третього інженерного корпусу.

Від стіни залишилася лише присипана піском смуга закіптюженої цегли та зрізаних, неначе ножем, бетонних опор. Цегла в найвищому місці виступала над фундаментом не більше ніж на тридцять сантиметрів. Докопатися до протилежної стіни не вдалося: вся східна частина будівлі, а також майданчик перед нею виявилися похованими під багатотонними брилами.