— Це тому, що бомба влучила в західну стіну, — припустив Тимур. — Вибухом розірвало всю західну частину третього інженерного, а уламки полетіли на східну стіну.

— Як таке може бути? — не зрозуміла Лаура. — Бомби хіба не падають згори?

— Колись падали. На «NGF Lab», напевно, скинули самонавідні. За кілька кілометрів перед ціллю вони випускають крила та хвостове оперення, починають маневрувати та летять до заданого об’єкта, який мають знищити, радше як крилаті ракети, а не як бомби, — українець спинився на невеликому пагорку, який, на його думку, височів акурат у центрі колишнього третього корпусу «NGF Lab». — Для нас — це на краще. Якби бомба влучила згори, замість відкинути найважчі уламки на схід, вона обвалила б усі перекриття, склала б їх у вигляді сандвіча, через який ми ніколи не прокопалися б до шахти.

— Ти хочеш копати до ліфтової шахти? — підняв голову Ріно. У центральній частині третього інженерного колись знаходився підйомник для доступу до величезного виробничого цеху, розташованого на глибині двадцяти семи метрів під землею.

— Так, — Тимур увіткнув лопату у вершину пагорбка.

— Ти серйозно? — Лаура вперлася лівою рукою в бік, а праву піднесла до очей, затуляючись від променів.

— Ні, Лауро, я притягнув вас сюди, щоб позасмагати, — українець покрутив лопатою. — Гадаю, ліфт, яким спускалися до лабораторії мікробіології, десь тут, піді мною.

Тимур і Ріно роздяглися до пояса, замотали голови футболками й узялися копати. Лаура, яка навідріз відмовилася просто стояти та спостерігати, бралася за лопати по черзі з Джеймі. Карлик був геть не в захваті від ідеї гребтися в пустелі під палючим сонцем, однак Тимур знаками дав йому зрозуміти, що заперечення не приймає.

Земля була сухою та крихкою, тож попервах працювалося легко, зате згодом почали траплятися уламки стін і клубки покорченої, сплавленої арматури. З останньою мороки вистачало. Не маючи інструменту, щоб розрізати товсті металеві прути, Тимуру та Ріно доводилося підкопуватися під арматуру, розкопувати і вшир, і вглиб, після чого витягати металевий каркас разом із нанизаними на нього грудками бетону на поверхню. Унаслідок цього яма не тільки поглиблювалась, але й ширшала, і то ширшала, напевно, більше, ніж росла в глибину.

— І скільки ми плануємо так гарувати? — поцікавилася Лаура, забираючи лопату з рук Джеймі.

Тимур передпліччям розмазав піт по лобові:

— Доки я не побачу вхід до шахти. Або обвалене бетонне перекриття, що його затуляє.

— Або поки не попадаємо непритомні від голоду, — пробурчала француженка.

Чоловіки без перерви прокопали майже годину (Джеймі Макака радше імітував копання, ніж справді копав), після чого о 12:30 сіли перепочити. Тимур залишився біля ями, а Джеймі та Ріно відійшли до іншого пагорка. Від голоду в українця трусилися руки, а перед очима плавали мерехтливі продовгуваті цятки, схожі на кишкові палички під мікроскопом. Розглядаючи викопану яму, він міркував про те, наскільки безглуздою була його ідея. Що вони накопають без їжі та нормального спорядження? Якби Сан-Педро функціонувало, вони взяли б із собою намети, їжу, більше води, а відтак могли б лишитися на кілька днів. А так… Чоловік обдивився тремтячі долоні. Скільки ще він протримається? Півгодини? Годину? А потім? Їм же ще їхати до Калами.