«О, ні, ні, НІ! — похололими руками Вілсон учепився в крісло. — Тільки не це».

А тоді раптово стало тихо. Кілька секунд лейтенант Вілсон сидів, не розплющуючи очей і не розчіплюючи побілілих від напруження пальців. І тільки тоді, коли справа від нього кахикнув другий пілот, зрозумів, що вони зупинилися. С-37А, в’язнучи в ґрунті, спинився за п’ятнадцять метрів від північно-західного торця посадкової смуги.

Кабіну поступово заповнював їдкий запах диму. Десь у надрах літака щось горіло, і від того вогню плавилася пластмаса.

— Покинути борт! — неочікувано голосно скомандував лейтенант.

Хтось із федералів відчинив аварійний вихід.

— Забирайте зброю! — наказав Джонні Лонґбоу.

Лейтенант Вілсон розстебнув паски, що втримували його в пілотському кріслі, хутко допоміг відстебнутися другому пілоту й увалився до салону.

— Геть із літака, НЕГАЙНО!

Блондин, затуляючи долонею рота та носа, вдав, що не почув його та повторив:

— Нічого не залишайте! Всю зброю і… — він закашлявся, — все із собою!

Попри все, евакуація тривала не більше ніж дві хвилини. С-37А — невеликий літак, тож і пілотам, і пасажирам удалося опинитися на смузі до того, як полум’я досягнуло салону.

Тепер довкола них згуртувалися не лише дітлахи, але й дорослі.

— Усі живі? — Ліза Торнтон окинула поглядом бліді обличчя. П’ятеро агентів, двоє пілотів — усі на місці.

Хтось глухо буркнув:

— Так.

Спецагент перевела погляд на Джонні Лонґбоу:

— Тоді викликай чартер із Флориди…

LXXXII

LXXXII