Вони вибралися на дорогу за п’ять кілометрів на південь від Сан-Педро, влаштували невеликий привал, під час якого допили залишки води, та невдовзі поїхали в напрямку Калами.

Не встигли вони від’їхати на кілометр від місця привалу, як Джеймі поторсав Ріно Ґроббелаара за передпліччя. Преподобний збавив швидкість і вирулив на цілковито засипане піском узбіччя.

— Що — знову? — із легким шиплячим невдоволенням на денці голосу проказав Ріно.

Карлик кивнув.

— Звідки в тобі стільки лайна, фелла? Ні, я серйозно. Ми за добу навіть хлібних крихт не бачили. Таке враження, наче ти впродовж минулих п’яти років випорожнявся тільки у великі свята, — здоровань уже пожалкував, що поділився з коротуном пігулками «Amitiza».

Тимур зупинив «Honda Hobbit» за крок від скутера Ріно.

— Що — знову? — луною повторив запитання українець.

— Їдьте, — махнув рукою преподобний. — Ми вас наздоженемо.

Тимур кивнув, крутнув ручку газу, але рушив уперед повільно, стрілка на спідометрі не досягала 20 км/год. Удалині, праворуч від дороги, позначилися перші будівлі Сан-Педро. Наближаючись до селища, Тимур Коршак не мав великого бажання далеко відриватися від південноафриканця.

Джеймі Макака зісковзнув із сидіння та винувато мовив:

— Dos minutos, — після чого на пальцях зобразив, що затримається не довше ніж на дві хвилини.

— Іди вже, — змилосердився Ріно, — какай на здоров’я.

Коротун задріботів до вапнякових бескидів, що випиналися із землі за двадцять метрів від дороги. Вапнякові формації були невисокими, здіймалися над пустелею не більше ніж на півтора метри, що, втім, якраз вистачало, щоб повністю сховати Джеймі.

Пірнувши за перший вапняковий виступ, Макака озирнувся. Переконавшись, що Ріно його не видно, карлик сперся рукою на крихкий вапняк, низько нахилився та по-собачому висолопив язик.

— От прокляття, — скривившись, прошепотів він. Із носа виткнулася нитка непрозорого слизу, а з очей на пісок скапували гарячі сльози.

(…звідки в тобі стільки лайна, фелла?)

Джеймі не хотів зізнаватися Ріно, а навіть якби й хотів, то не знав, як пояснити здорованю, що попросив його зупинитися не тому, що знову припекло. Завдяки чудодійним пігулкам «Amitiza» пігмей очистив кишківник задовго до того, як вони відшукали загублені посеред пустелі руїни «NGF Lab». Цього разу, під час цієї зупинки, все було інакше. Усе було не так.

Джеймі давно не почувався настільки кепсько.

Насамперед буквально за кілька хвилин після того, як Ріно з Тимуром покинули руїни, лишивши напівзасипані піском залишки зрівняних із землею лабораторних корпусів у мерехтливому мареві на півдні, у Джеймі розболілася голова. Пігмей і раніше страждав через біль у потилиці, тім’ї чи над скронями, але сьогодні йому здавалося, ніби макітра смажиться в тисячоградусному полум’ї сталеплавильної печі. Кожен рух, кожен, навіть найменший, поворот голови відлунював оглушливим бухканням у скронях. Деренчання 150-кубового моторчика скутера «Vespa» гарпунами вгризалося у вуха, терзало мозок, тупою бензопилою намагалося покремсати череп. Подекуди біль ставав настільки нестерпним, що з очей Макаки цівками збігали сльози.