— Ні, — пауза. — Скиньте мені лопату!

— Ти здурів! — гаркнув Ріно.

— Ріно, я не запитую, що ти про це думаєш… Я прошу скинути мені лопату.

— Ти впевнений, що це хороша ідея? — склавши долоні рупором, прокричала Лаура.

— Тут ще один завал… — долетіло з пітьми. — У шахті застряг чималий шматок арматури, якісь грати чи щось таке… перегородив шахту… на ньому тримається чимало уламків і землі.

— Куди ти хочеш докопатися? — почав дратуватися Ріно. — До самого цеху? Лізь назад!

— Чорти б вас забрали! — спалахнув Тимур. — Ви можете, бляха, скинути лопату чи ні?! Кілька тросів проходять крізь завал, вони рухаються вільно, отже, піді мною є вільний простір. Піді мною порожнеча, розумієте?

Лаура та Ріно перезирнулися.

— Подай лопату, — попрохав ґевал. — Якщо цей пришелепуватий хоче впасти й убитися — так тому й бути.

Жінка потягнулася по одну з лопат і передала її Ріно. Здоровань схилився над отвором.

— Я скидатиму її біля південно-східного кута шахти. Якщо маєш змогу, відійди до протилежного кутка.

— Добре…

— Я кидаю, — Ріно опустив лопату в отвір гостряком уперед. — Якщо вона розклинить навпіл твою довбешку, знатимеш. На твоєму надгробкові я так і напишу: «Він прагнув, щоб його зарубали лопатою».

— Кидай уже!

Здоровань розімкнув пальці — лопата шугнула в пітьму. Метрів п’ять вона летіла рівно, а потім зачепилася за трос, перекрутилась у повітрі та застрибала від стіни до стіни. На щастя, це сповільнило швидкість падіння, і Тимур не поранився.

— Ну як? — поцікавився Ріно. — Голова на місці?

— Усе добре. Дякую! І постарайтеся не засипати мене, доки я копатиму.

Потяглися довгі хвилини очікування. Лаура час від часу озивалася до Тимура, той відповідав, що все нормально, та знову стихав. Зрештою за двадцять хвилин до першої трос, яким Тимур спускався до шахти, знову натягнувся — українець підіймався на поверхню.

Упираючись ногами в стіну шахти, йому вдалося досить швидко наблизитись до отвору, де Ріно підхопив його під пахви та допоміг вибратися на поверхню.

— Ну що, — форкнув преподобний, — заспокоївся?