(таке враження, наче впродовж минулих п’яти років ти випорожнявся тільки у свята)

Але й це ще було не все. Крім нестерпного головного болю, нудоти та червоних цяток на ногах, ще одна річ намагалася продертися у свідомість Джеймі. Точніше, вона вже продерлася, от тільки Макака обрав тактику страуса, що ховає голову в пісок, відмовляючись вірити, що таке буває.

(…стільки лайна, фелла)

(…я серйозно…)

(…впродовж минулих п’яти років ти випорожнявся тільки у свята)

Зупинившись на узбіччі, Ріно Ґроббелаар промовляв англійською — у цьому Джеймі Макака не сумнівався, — проте коротун не міг позбутися лячного відчуття, що він зрозумів кожне слово, кожне довбане слово з того, що проказав здоровань. Він не просто здогадався, не схопив суть, як це бувало раніше, а розпізнав кожен звук, ніби від народження спілкувався англійською.

І це лякало Джеймі більше за нудоту, більше навіть за почервоніння на ногах.

«Я божеволію? — попри спеку, затремтів коротун. — Боже, що мені робити?»

«Не розповідай нічого».

Слова пролунали мовби грім серед ясного неба. Від несподіванки Джеймі похлинувся власною слиною, впав на руки та навкарачки відповз від вапнякового валуна. Розвернувся та відхилився, впершись долонями в пісок.

Нікого.

Сонце сліпило його. Чоловічок витягнув голову та зазирнув за валун. Ріно, поставивши одну ногу на порепаний асфальт і делікатно повернувшись спиною до валуна, терпляче чекав на узбіччі. Тимур і Лаура від’їхали на півкілометра дорогою.

— Quiйn eres? Хто ти? — прошепотів Макака.