Ліза пропустила шпильку повз вуха. Підсунувши планшет до носа, вона роздивлялась зображення, яке передавала вертикальна камера. Через півхвилини агент проказала:

— Це не чоловік, ідіоти. Це жінка.

— Що? — Лонґбоу й О’Донован, ледь не зіштовхнувшись лобами, схилилися над планшетом.

— Ви лайно від варення не відрізните, якщо їх не буде підписано. Це Лаура Дюпре, — Ліза штовхнула ліктем Гаррі Харпера, що сидів за кермом. — До неї, негайно!

— А як же наш план? — випростався Джонні. — Що, коли «сутінкові» зараз у Каламі й із хвилини на хвилину вирушать у пустелю?

— Можеш вийти та почекати їх на узбіччі, — відрізала американка.

XCIV

XCIV

Субота, 24 січня, 06:49 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Протягом ночі Джеймі Макака майже не склепив очей. Біль розпанахував голову: скроні, тім’я та потилиця щеміли так, наче голову коротуна затягнули під воду, на глибину одна тисяча метрів, не менше. Джеймі нудило, та найгірше — через нестерпну сухість у горлі пігмея аж вивертало від кашлю. Усю другу половину ночі Макака кашляв так, що у нього ледь не вилітали мізки.

Під ранок терпкість у горлі минула, проте карлик більше не думав про сон. Джеймі згорнувся калачиком, угризався булькатими очима в темряву кімнати та намагався втямити, що з ним відбувається. Він буквально відчував, як розвалюється на шматки його свідомість. У певний момент власна свідомість стала нагадувати карликові стіну, складену з ретельно припасованих, але, попри це, рухомих кахлів. Кахлі могли прокручуватися, повертатися на 180° на невидимих шарнірах. І лицьовий бік кожної кахлі був Джеймі знайомий. Лицьовий бік — то його власне я, то він сам, таким, яким бачив і уявляв себе впродовж десятків років. Аж раптом кахлі поверталися тильним боком, іноді не до ладу, розрізнено та хаотично, а іноді — всі разом. І тоді Джеймі споглядав свою темну грань — щось таке, про що ніколи раніше не здогадувався. Усі думки затоплювало чорнотою, реальність набувала крихкості, наче вівсяне печиво, і Джеймі німів, усвідомлюючи, як у змучену болем голову прослизає щось холодне та лихе. Відчуття було огидним і страшним — наче до рота заповзає довжелезна змія. У такі моменти Макака втрачав зв’язок із власним тілом. Він чув, як б’ється серце, відчував, як підіймаються й опускаються груди, та водночас розумів, що то не його мозок надсилає імпульси до серцевого м’яза, то не він, а хтось інший — щось цілковито чуже — надимає та стискає легені.

Щоразу разом із чорнотою приходив голос. І Джеймі — хай як йому хотілося — більше не вірив, що то голос Бога. Бог не міг бути злим. Бог ніколи не просив би його вбити Ріно.