— Двадцять дев’ять кілометрів.

— Від нас до вантажівки?

Елдрідж прокрутив зображення ліворуч, до того місця, де на трасі № 23 стояв їхній «Nissan Elgrand», поставив маркери, після чого програма миттєво розрахувала відстань.

— Сімнадцять з половиною, — доповів він, — навпростець. Судячи із супутникових знімків, навпростець ми не проїдемо, це неможливо, — випереджаючи запитання Лізи, Елдрідж проказав: — До Сан-Педро — близько сорока п’яти кілометрів. Фактично, це єдине місце, де можемо перетнутися.

— Дякую, — Ліза поправила пасмо, що вибилося з туго затягнутого хвоста. — Отже, так. Ми зараз рушаємо до Сан-Педро, але до самого селища не наближаємося, чекаємо, доки «сутінкові» проїдуть поселення, дивимося, куди вони прямують далі, і сідаємо їм на хвіст.

— А що з француженкою? — нагадав Джонні.

Ліза Торнтон опустила погляд, знаючи, що не пробачить собі, якщо Лаура не виживе, та водночас усвідомлюючи, що не має іншого вибору.

— Рушаємо до селища, — рішуче відчеканила вона. — Я спробую їй допомогти.

XCVI

XCVI

Субота, 24 січня, 08:52 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Хропіння урвалося, і Ріно Ґроббелаар розплющив очі. Здоровань спробував ковтнути слину. Задубілий язик неслухняно ткнувся в зуби, а піднебіння та горло спалахнули гарячим болем. Здавалося, наче вночі хтось залив його ротову порожнину клеєм, який до ранку засох на камінь. Та загалом преподобний, якому анітрохи не заважало бухикання Джеймі Макаки, непогано виспався. Ріно перекинувся на бік (у животі надсадно забурчало) та поглянув на Тимура та Джеймі, які, скоцюрбившись і з головами вкрившись запиленими ковдрами, спали на краях матраца. Джеймі вві сні ворушив губами.

Ріно зиркнув на наручний годинник і спохмурнів. Рука тремтіла від виснаження. Хоча насупився не тому. Уже майже дев’ята ранку — він заспав.

Ґевал сів на дивані, перевів подих, борючись із запамороченням, яке чорною хвилею піднімалося до голови, по тому, крекчучи, підвівся та пошкандибав до виходу.

Сонце смалило на повну. Преподобний зійшов із ґанку та прискіпливо обдивився пісок довкола будинку. Не помітивши свіжих слідів, здоровань підняв голову, приклав долоню до лоба, затуляючи очі від сонця, і подивився на південь.

Нікого. Нічого.