— Як ви думаєте, чи ваш батько міг співчувати Синтії, шкодувати, що вона опинилася в такій ситуації? Співчувати настільки, що вирішив допомогти оплатити її навчання в коледжі?

— Що ви сказали?

— Я просто запитую. Чи не міг він подумати, що ви певним чином відповідальні за те, що з нею сталося, що, можливо, ви якось причетні до зникнення її родини і що він міг би передавати гроші тітці Синтії, Тес Берман, анонімно, щоб допомогти заплатити за її навчання?

Вінс подивився на мене так, ніби я втратив розум.

— Кажете, ви вчитель? Невже в середній школі дозволяють, щоб дітей навчали люди з таким схибленим розумом?

— Ви могли б просто сказати «ні».

— Ні.

— Тому що, — сказав я, сперечаючись сам з собою, чи слід мені ділитися цією інформацією, але іноді ти просто відчуваєш необхідність викласти усе, що в тебе на душі, — хтось це робив.

— Без брехні? — запитав Вінс. — Хтось і справді давав її тітці гроші на навчання?

— Справді давав.

— І невідомо хто?

— Невідомо.

— Чудасія та й годі, — сказав він. — А цю тітку, ви кажете, вбили?

— Атож, убили.

Вінс Флемінґ відхилився назад на своєму стільці, якусь мить дивився у стелю, потім знову випростався й поклав руки на стіл. Він глибоко зітхнув.

— Гаразд, я вам дещо скажу, — промовив він. — Але за умови, що ви нічого не розповісте копам, бо якби ви їм сказали, я категорично б це заперечив, аби вони не знайшли способу використати це проти мене, бісові діти.

— Гаразд, приймаю вашу умову.

— Можливо, я й міг би їм це сказати, і для мене не було б у цьому ніякої шкоди, та я не міг піти на такий ризик. Я не міг визнати, де був тоді, навіть якби це допомогло Синтії. Я здогадувався, що копам може спасти на думку в якийсь момент, що вона якось причетна до вбивства своєї власної родини, хоч я й знав, що вона ніколи цього не зробила б. Тож я не хотів, щоб і мене приплутали до цієї справи.

Я відчув, що в роті в мене пересохло.

— Хоч би що ви мені розповіли тепер, я буду вам дуже вдячний.