Я став шукати в ній риси схожості з Синтією, але не знайшов жодної.

— Так, я місіс Слоун, — сказала вона.

— Перепрошую, що турбую вас так пізно, — сказав я. — Ви місіс Клейтон Слоун?

— Так. Я Ініда Слоун, — сказала вона. — Ви маєте рацію. Уже дуже пізно. Чого вам треба?

У її голосі звучали гострі нотки, які давали нам підстави зробити висновок, що ми не можемо сподіватися тут на гостинний прийом. Вона високо тримала голову, випнула підборіддя вперед, і то не тільки тому, що ми височіли перед нею, а щоб продемонструвати свою силу. Вона намагалася показати нам, що вона міцна стара дівка й нікому не дозволить себе скривдити. Я був здивований, що вона не боялася двох незнайомих чоловіків, які постукали в її двері так пізно вночі. Адже вона була, зрештою, старою жінкою в інвалідному кріслі, а ми — двома чоловіками при повній силі.

Я окинув вітальню побіжним поглядом. Дешеві колоніальні меблі, легкі меблі компанії «Ітен Ален», багато простору між ними, щоб можна було проїхати кріслу на колесах. Злинялі штори та тюль, кілька ваз зі штучними квітами. Грубий килим, який, певно, коштував чималих грошей, коли був тут укладений, здавався витертим і подекуди заплямленим, ворс був притоптаний колесами інвалідного крісла.

В іншій кімнаті був телевізор, і десь із глибини будинку долинали приємні пахощі. Я понюхав повітря.

— Щось печеться?

— Морквяний торт, — сердито кинула вона. — Для мого сина. Він повертається додому.

— О, — сказав я, — саме з ним ми й хочемо зустрітися. Джеремі?

— Чого вам треба від Джеремі?

І справді, чого нам треба від Джеремі? Принаймні як пояснити, що нам потрібно від Джеремі?

Поки я вагався й міркував, намагаючись щось вигадати, Вінс узяв ініціативу на себе.

— А де Джеремі тепер, місіс Слоун?

— Хто ви?

— Боюся, що це нам доведеться ставити вам запитання, мем, — сказав він.

Він говорив владним тоном, але, схоже, докладав зусиль, щоб його мова не здавалася погрозливою. Я запитав себе, чи не намагається він навіяти Ініді Слоун враження про свій стосунок до поліції.

— Хто ви, люди?