— Можливо, — сказав я, — нам було б ліпше поговорити з вашим чоловіком? Ми можемо поговорити з Клейтоном?

— Його тут нема, — сказала Ініда Слоун. — Він у лікарні.

Це повідомлення захопило мене зненацька.

— О, — сказав я. — Прийміть мої співчуття. Чи це та сама лікарня, яку ми бачили, коли їхали сюди?

— Ви її бачили, якщо їхали сюди від Льюїстона, — сказала вона. — Він лежить там уже кілька тижнів. Мені доводиться брати таксі, щоб побачитися з ним. Щодня, туди й назад.

Для неї було важливо, здогадався я, переконати нас у тому, що вона готова піти на будь-які жертви задля свого чоловіка.

— А ваш син не може туди возити вас? — запитав Вінс. — Він був у від’їзді так довго?

— У нього були поважні справи.

Вона прокотила своє крісло на кілька дюймів уперед, так ніби збиралася в такий спосіб зіпхнути нас із ґанку.

— Сподіваюся, там немає нічого серйозного, — сказав я. — З вашим чоловіком.

— Мій чоловік помирає, — сказала Ініда Слоун. — Метастази раку вже посікли усе його тіло. Тепер це лише питання часу. — Вона завагалася, дивлячись на мене. — Це ви телефонували сюди? Й запитували Джеремі?

— Атож, — сказав я. — Мені треба було поговорити з ним.

— Ви сказали, він говорив вам, що їде в Коннектикут, — промовила вона обвинувальним тоном.

— Наскільки я пам’ятаю, він мені так сказав.

— Він ніколи вам цього не казав. Я запитувала його. Він сказав, що не казав нікому, куди він їде. Тож звідки вам про це відомо?

— Гадаю, нам ліпше продовжити цю дискусію в домі, — сказав Вінс, посуваючись уперед.

Ініда Слоун міцніше вхопилася за свої колеса.

— Я так не думаю.

— А я думаю, — сказав Вінс.

Він поклав обидві руки на підлокітники крісла-каталки й посунув його назад. Сила Ініди не могла протистояти силі Вінса.