— Якщо ми поїдемо, вона зателефонує Джеремі. Попередить його, що ми тут. Я міг би її зв’язати.

— Господи, Вінсе, — сказав я.

Я не міг погодитися на те, щоб ми зв’язали стару калічну жінку, хоч би якою бридкою вона здавалася. Навіть якби це допомогло мені одержати відповіді на всі мої запитання.

— Чи не ліпше буде, якщо ви тут просто залишитеся?

Він кивнув.

— Це мене влаштовує. Ініда і я зможемо тут побазікати, попліткувати про сусідів і все таке. — Він нахилився над нею, щоб вона ближче побачила його обличчя. — Правда ж, це буде цікаво? Можливо, ми навіть покуштуємо з нею того морквяного торта. Він пахне просто чудово.

Він сунув руку в кишеню куртки, дістав звідти ключі від машини й кинув мені.

Я зловив їх у повітрі.

— У якій він палаті? — запитав я.

Вона люто глипнула на мене.

— Скажіть мені, в якій він палаті, а то я сам зараз викличу копів.

Вона на мить замислилася, відразу зрозуміла, що коли я потраплю до лікарні, то все одно довідаюся про це, і сказала:

— Третій поверх. Палата триста дев’ять.

Перш ніж я покинув дім, ми з Вінсом обмінялися номерами своїх мобільних телефонів. Я сів у його машину і став вовтузитися з ключем запалення. Інший автомобіль завжди забирає в тебе хвилину або дві, поки звикнеш до нього. Нарешті я запустив двигун, знайшов, де вмикаються фари, потім заднім ходом від’їхав від будинку й розвернув машину. Мені знадобилася якась мить, щоб зорієнтуватися. Я знав, що Льюїстон був на південь від цього місця і що ми поїхали на південь від бару, але не знав, якщо поїду далі в напрямку на південь, чи потраплю куди слід. Тому я знову повернувся на дорогу до штату Мен, звернув на схід, а коли знову опинився на автостраді, то поїхав на південь.

Я звернув на першу під’їзну дорогу, як тільки побачив здалеку синю літеру Н, доїхав до паркувального майданчика лікарні й увійшов через двері відділення екстреної медичної допомоги. Я побачив із півдесятка людей у кімнаті чекання: двійко батьків із заплаканою дитиною, підлітка, в якого на коліні просочувалася крізь джинси кров, літнє подружжя. Пройшов далі, через приймальний покій, і там побачив оголошення, що приймальні години закінчилися дві години тому, о восьмій, і знайшов ліфт на третій поверх.

Була велика ймовірність, що хтось мене десь зупинить, але я подумав, що мені треба тільки дійти до кімнати Клейтона Стоуна, і все буде гаразд.

Двері ліфта відчинилися на пункті чергування медсестер третього поверху. Там нікого не було. Я вийшов, на мить зупинився, а потім звернув ліворуч, дивлячись на номери палат. Я знайшов номер 322 і побачив, що номери зростають у міру мого просування далі по коридору. Я зупинився й повернув назад — для цього мені довелося знову проминути пункт чергування медсестер. Там стояла жінка спиною до мене, читаючи якогось папірця, і я пройшов повз неї так нечутно, як тільки міг.