— Облиш, нема часу розводити церемонії, — пробурчав Бентам. — Ми лишили твій табір без охорони…

— Та не нюняй ти, плаксію, — сказав йому Коул. — Це ж якась хвилька, не більше.

Один з вартових витяг Перплексуса з натовпу і поволік до дверей. Відколи я бачив картографа востаннє, з ним сталися разючі зміни: волосся й борода тепер були алебастрово-білі, спина зігнулася в дугу, а обличчям пролягли глибокі зморшки. Він забагато часу провів за межами свого контуру, і тепер давався взнаки істинний вік. Перплексус наче хотів уже відчиняти двері, та йому завадив напад кашлю. Відновивши дихання, він подивився в очі Коулу, набрав у хрипкі легені повітря й виплюнув кім’ях блискучого мокротиння тому на плащ.

— Ти груба неосвічена свиня! — вигукнув картограф.

Піднісши револьвер до голови Перплексуса, Коул натиснув на гачок. Звідусіль залунали крики («Джеку, не треба!» — заволав Бентам), Перплексус здійняв руки й відвернувся. Але револьвер тільки сухо клацнув.

Коул відкрив барабан і зазирнув досередини. А потім знизав плечима.

— Він такий же старезний, як і ти, — сказав він Перплексусу і стер цівкою зі свого одягу мокротиння. — Радій, що за тебе вступилася сама доля. Але я з більшим задоволенням подивлюсь, як ти перетворюєшся на порох, ніж спливаєш кров’ю до смерті.

Він жестом підкликав сторожу, щоб Перплексуса забрали. І поки його тягли до гурту, картограф усе буркотів італійською прокльони на адресу Коула.

Коул став обличчям до дверей.

— Ой, та до дідька все, — пробурмотів він і відчинив. — Усі заходьте!

Усередині була та сама знайома кімната з сірими стінами, тільки цього разу замість відсутньої четвертої стіни в далечінь тягнувся довгий темний коридор. Після кількох штовханів од вартових ми вже швидко крокували по ньому. Гладенькі стіни стали шорсткими, нерівними, потім розширилися, і перед нами постала примітивна кімната, залита денним світлом. Стіни в ній були з каменю та глини, і я міг би назвати її печерою, якби не приблизно прямокутні двері й два вікна. Хтось їх вирізьбив, і цю кімнату також, за допомогою інструментів зробив приміщення в м’якій породі.

Нас вигнали надвір, у жарке сухе денне повітря. Вигляд звідси відкривався запаморочливий. Ми були на височині, й ландшафт навколо здавався іншопланетним: усюди довкола нас стирчали тупі виступи й гострі шпичаки дивної червонястої породи — громадилися з одного боку й тяглися ген-ген у долину з іншого. І в них усіх було вирізьблено примітивні двері й вікна. Крізь них постійно віяв вітер, стогнав, немов людина, і виникало враження, що цей стогін іде від самої землі. Сонце сідати ще навіть не збиралося, але небо світилося оранжевою барвою, мовби одразу за обрієм ішла активна підготовка до кінця світу. І хоч ознаки цивілізації тут були скрізь, але, крім нас, більше нікого не було видно. У мене з’явилося важке відчуття, що за нами спостерігають, наче ми заходимо на заборонену територію.