Коул спохмурнів.

— Ні. Ні, я певен, що я правий.

— Не правий, — сказала пані Сапсан.

Він метнув блискавичний погляд спершу на брата, потім на неї, переляканий, підозріливий, неначе зважував можливість, чи не змовилися вони проти нього. Та потім наче заспокоївся.

— Це лише перша кімната, — сказав він. — Найкращі душі зберігаються далі, я цього певен.

— Погоджуюсь, — сказав Бентам. — Щодалі, то старіші душі ми знаходитимемо, а що старіша душа, то вона могутніша.

— А потім ми дістанемося самісінького серця цієї гори, — додав Коул, — і зжеремо його.

* * *

Приставивши дула до ребер, нас змусили зайти в одні з чорних дверей. Наступна кімната дуже нагадувала попередню: зі стільником заглибин у стінах і дверима, що вели в темряву. Проте в ній не було вікон, і на запорошеній підлозі лежав лише одинокий навскісний промінь післяполуденного сонця. Денне світло залишалося в нас позаду.

Коул наказав Еммі розпалити вогонь. Мене змусив оглянути вміст стін. Я слухняно відрапортував про три глечики, але мого слова йому було недостатньо: він примусив мене постукати по кожному нігтем, щоб довести, що вони справді там, і пошарудіти рукою в десятку порожніх западин, аби перевірити, що вони порожні.

Далі він змусив мене їх прочитати. Хеолстор. Унґе-сеуєн. Меаґан-вундор. Ці слова нічого не означали для мене й викликали його невдоволення.

— Душі нікчемних рабів, — пожалівся він Бентамові. — Якщо ми хочемо бути королями, нам потрібні душі королів.

— Тоді вперед, — сказав Бентам.

Ми занурилися в плутаний лабіринт печер, якому, здавалося, кінця-краю не буде. Від денного світла залишився тільки спогад, підлога неухильно йшла вниз. Повітря ставало все холоднішим. Переходи, мов кровоносні судини, відгалужувалися кудись у темряву. Коул ішов, наче керуючись якимось шостим чуттям, упевнено звертав направо чи наліво. Він був безумцем, відверто божевільним, і я не мав сумнівів, що він нас заведе кудись так, що ми заблукаємо; навіть якщо зуміємо від нього втекти, то можемо довіку бродити в пастці цих печер.

Я спробував собі уявити, які бої розгорталися за право володіти цими душами, як стародавні титани-дивні вступали в битви серед гострих скель і долин Абатона, але картинка, що виникала в свідомості, занадто лякала. Усе, про що я міг думати, — як це жахливо, бути ув’язненим тут без світла.

Що далі ми просувалися, то більше глечиків стояло у стінах. Складалося таке враження, що мародери вже давно пограбували крайні кімнати, але всередину лабіринту заходити не стали — щось їх зупинило. Напевно, здоровий інстинкт самозбереження. Коул гавкав на мене, щоб я повідомляв йому новини, але вимагати розказувати, які заглибини зайняті, а які порожні, перестав, і лише коли-не-коли просив прочитати напис на глечику. Він хотів уполювати більшу дичину і, здавалося, вирішив, що в цій частині Бібліотеки є мало вартісного для нього.