У повній тиші ми простували далі. Кімнати ставали дедалі більшими й по-своєму величними: стелі здіймалися все вище, стіни ширшали. Тепер глечики були скрізь, у кожній заглибині, тотемними стовпами височіли в кутках, були засунуті в кожну щілину і шпарину. Від холоду, яким вони струмували, повітря ставало зимним. Тремтячи, я обхопив себе руками. Віддих виходив з рота парою, і знову не давало спокою тривожне відчуття, що за нами стежать. Ця так звана Бібліотека була величезним підземним світом, катакомбами та сховком для другої душі всіх дивних, які населяли землю до початку останнього тисячоліття. Їх були сотні тисяч. Це велетенське скупчення душ чомусь тиснуло на мене: здавлювало мозок і легені, тож я мав таке відчуття, що потроху тону в морських глибинах.

І я бачив, що не лише я почуваюся незатишно. Навіть вартові — й ті стали лякливими. Вони підскакували від найменшого шуму й постійно озиралися через плече.

— Ти це чув? — спитав мій.

— Голоси? — сказав інший.

— Ні, вода, наче вода десь шумить…

Поки вони перемовлялись, я мигцем позирнув на пані Сапсан. Чи було їй страшно? Ні. Здавалося, вона вичікує слушної миті, чекає й спостерігає. Мене це трошки заспокоїло, а ще те, що вона вже давно могла перекинутися на пташку й полетіти геть від своїх викрадачів, але не зробила цього. Поки ми з Еммою в полоні, вона лишатиметься з нами. Та, можливо, річ була не лише в її інстинктивному бажанні захищати. Може, в неї був план.

Повітря все холоднішало, і піт, що виступив на моїй шиї, помалу перетворювався на крижану воду. Ми йшли через кімнату, де було стільки глечиків, що мені доводилося скакати на одній нозі, щоб їх не поперекидати, хоча всі інші просто проходили крізь них. У мене виникло відчуття, що мене душать мертві. Увесь простір тут був заповнений ними, як на залізничній платформі в годину пік, на Таймс-сквер у новорічну ніч — і вся публіка стояла з непорушними обличчями та відвислими щелепами й вирячалася на нас, невдоволена, що ми прийшли. (Я не те щоб це бачив, але відчував.) Зрештою навіть Бентам не витримав.

— Брате, стривай, — задихано мовив він, відтягуючи Коула за плащ іззаду. — Не думаєш, що ми вже достатньо далеко зайшли?

Дуже повільно Коул розвернувся до нього. Його обличчя рівномірно розділилося на дві половини: одна палахкотіла вогнем, друга ховалася в тіні.

— Ні, не думаю, — проказав він.

— Але душ, які є тут, має вистачити…

— Ми ще його не знайшли, — різким, знервованим голосом відповів Коул.

— Знайшли що, сер? — наважився спитати мій охоронець.

— Коли побачу, я зрозумію! — відрубав Коул.