Пані Сапсан узяла їх обох за руки й уважно подивилася в очі.
— Альма Сапсан, Альма Ле Фей Сапсан. Наскільки я розумію, ваше перебування тут, на Британських островах, було жахливим. Дуже невдалою видалась ця подорож. Я думаю, для всіх буде краще просто забути, що тут сталося. Ви зі мною згодні?
— Так, — сказала мама, і її погляд став далеким-далеким.
— Я погоджуюсь, — наче загіпнотизований, підтвердив батько.
Пані Сапсан призупинила діяльність їхніх мізків.
— Казково, дивовижно. А зараз, будь ласка, переведіть погляди сюди. — Вона відпустила їхні руки й витягла з кишені довге соколине перо в блакитні цятки. Та раптом мене накрила гаряча хвиля сорому, і я її зупинив.
— Стривайте. Усе-таки я не хочу, щоб ви стирали їм пам’ять.
— Ти цього певен? — Здавалось, я її трохи розчарував. — Тобі буде дуже важко все їм пояснити.
— Але я не хочу їх обманювати.
— То що ти їм скажеш? — спитала Емма.
— Я ще не знаю. Але просто це неправильно… стирати їм пам’ять.
І якщо розповісти всю правду було б егоїстично з мого боку, то просто стерти потребу в поясненні — вдвічі егоїстичніше. І до речі, що робити з поліцією? Іншими родичами? Друзями батьків? Безумовно, вони всі знали, що я зник, а якщо батьки забудуть, що сталося… почнеться казна-що.
— Що ж, вирішувати тобі, — кивнула пані Сапсан. — Але я думаю, ти вчиниш мудро, якщо дозволиш мені стерти бодай останні дві-три хвилини, щоб вони забули панну Блум і мене.
— Ну… добре, — сказав я. — Головне, щоб вони після цього англійську мову не забули.
— Я буду дуже обережна, — запевнила мене пані Сапсан.
— Що там у вас за розмови про стирання пам’яті? — втрутився поліцейський. — Хто ви така?
— Альма Сапсан, — і директриса швидким кроком підійшла до нього, щоб потиснути руку. — Альма Сапсан, Альма Ле Фей Сапсан.
Раптом полісмен опустив голову й дуже зацікавився якоюсь плямкою на підлозі.
— А я знаю кількох витворів, з якими ви теж могли б таке зробити, — сказала Емма.
— На жаль, це діє лише на піддатливий розум нормальних, — пояснила пані Сапсан. — До речі. — Вона підняла перо.