— Стривайте, — втрутився я. — Поки ви не почали. — Я простягнув їй руку для потиску. — Спасибі вам за все. Я дуже за вами скучатиму, пані Сапсан.

Та, замість узяти мою руку, пані Сапсан міцно мене обійняла.

— Пане Портман, це взаємно. І дякувати вам повинна саме я. Якби не героїзм, ваш і панни Блум…

— Ну, — знітився я, — якби ви стільки років тому не врятували мого дідуся…

Вона усміхнулася.

— Тоді вважаймо, що ми квити.

Залишилося сказати тільки одне «прощавай». Найважче. Я обійняв Емму за плечі, й вона несамовито стисла мене в обіймах.

— А ми можемо одне одному писати? — спитала вона.

— Ти впевнена, що хочеш листуватися?

— Звісно. Друзі підтримують зв’язок.

— Добре, — полегшено видихнув я.

А потім вона мене поцілувала. Довгим-предовгим поцілунком у губи, від якого в мене пішла обертом голова.

— Я думав, ми лише друзі! — здивовано відсторонюючись, промовив я.

— Ну, так, — знічено відповіла вона. — Тепер уже так. Просто мені потрібно було залишити собі щось на пам’ять.

І ми обоє розсміялися, з легкістю й болем у серцях.

— Діти, припиніть! — шикнула на нас пані Сапсан.

— Френку, — слабким голосом промовила мама, — а що то за дівчинка, з якою цілується Джейкоб?

— Ані найменшої гадки не маю, — пробурмотів у відповідь батько. — Джейкобе, хто ця дівчинка і чому ти з нею цілуєшся?

Я побуряковів.

— Е-е, це моя… подруга. Емма. Ми з нею прощаємося.