Вона востаннє кидає критичний погляд на рослину, обтрушує землю з рук і штанів і сідає поруч із Джеромом.

— Він був мужній, правда? І в самому кінці теж, хочу сказати.

— Так.

— Ага! — Вона злегка посміхається. — Білл би сказав тут не «так», а «ага».

— Ага, — погоджується Джером.

— Джероме, пригорнеш мене?

Він так і робить.

— Уперше, коли я тебе зустріла — коли ми знайшли приховану програму, яку Брейді завантажив на комп’ютер моєї двоюрідної сестри Олівії Трелоні, — я тебе боялася.

— Я знаю, — каже Джером.

— Не тому, що ти чорний…

— Чорний — це кльово, — усміхається Джером. — По-моєму, ми одразу дійшли згоди щодо цього.

— …а тому, що ти — чужий. Із зовнішнього світу. Я боялася всього і всіх із зовнішнього світу. Я й зараз побоююся, але не так, як тоді.

— Я знаю.

— Я його любила, — каже Холлі, дивлячись на хризантеми. Квіти на кущі яскравим червоно-помаранчевим кольором сяють на тлі сірої плити з простим написом: «Керміт Вільям Ходжес», а під написом: «Кінець зміни». — Я так його любила!

— Ага, — зізнається Джером. — Я теж.

Вона дивиться на нього лякливо і з надією — під сивіючими пасмами волосся в неї майже дитяче обличчя.

— А ти ж завжди зі мною дружитимеш, так?

— Завжди. — Він обіймає її за крихкі, аж лячно, плечі. За два Ходжесові останні місяці жінка схудла на десять фунтів[74], які їй узагалі втрачати не можна було. Джером розуміє: мамі й сестрі не терпиться відгодувати її. — Завжди, Холлі.