Джером знає, але нічого не каже. Просто дає їй договорити.
— Моя тітка померла. Мати Олівії Трелоні. Там, на тому похороні, я й зустріла Білла. Звідти я теж втекла. Я сиділа за залою, курила, і було мені жахливо, і там він мене знайшов. Розумієш? — Вона нарешті дивиться на нього. — Він мене
— Звичайно, Холлі, розумію.
— Він для мене відчинив двері. У світ. Він мені дав таку справу, яка все змінила.
— І в мене те саме…
Вона витирає очі майже сердито.
— Ну яке ж усе-таки довбуче свинство.
— Воно так, але він би не хотів, щоб ти повернулася до того, що було в тебе колись раніше. Він би зовсім такого не хотів.
— А я й не повернуся, — каже вона. — Ти ж знаєш, він мені компанію нашу заповів? Страховка і таке всяке пішло до Еллі, а компанія моя. Я сама нею керувати не можу, то я спитала, чи не хоче Піт зі мною працювати. Ну так, на частину ставочки.
— А він?
— Сказав, так, бо пенсія йому вже остогиділа. Має бути добре. Я записуватиму всяких неплатників на компі, а він ходитиме і їх діставатиме. Чи буде носити повістки, як до того дійде. Але по-старому вже не буде. Працювати на Білла… з Біллом… то були найкращі часи мого життя. Я відчувала… просто не знаю…
— Що тебе цінують?
— Так! Що мене цінують!
— Так і треба було почуватися, — каже Джером. — Адже ти людина дуже цінна. І була, і є.