Меморіальна лікарня Гаррієт Вайт також відіграла велику роль у тому, що зі мною сталося через дев’ять років по тому, як я закінчив інтернатуру. І саме цю історію, джентльмени, я й хочу вам сьогодні розказати. Ви можете подумати, що вона не з тих повістей, які зазвичай розповідають на Різдво (хоча її останній епізод розігрується у вечір напередодні Різдва), а втім, попри всю беззаперечну жахливість, для мене вона також втілює усю дивовижну міць нашого проклятого, приреченого людського виду. У ній я вбачаю всю чудесність сили нашої волі… але також її страхітливу присмеркову міць.

Народження дитини, джентльмени, для багатьох людей — річ лячна сама із себе. Нині пішла мода на те, щоб батьки були присутніми при народженні своїх дітей. Після цього чоловіки відчувають провину, хоч, на мою думку, багато з них такого не заслужили (завдяки своїй інтуїції деякі жінки потім цим маніпулюють, свідомо й жорстоко). Але загалом пологи вважаються здоровою цілющою подією. Проте я бачив чоловіків, які виходили з пологових палат непевною ходою, білі, мов стіна. І бачив, як вони заточувалися, як дівчиська, знемагаючи від усіх тих криків і крові. Пам’ятаю одного батька, який дуже добре тримався… а тоді істерично заверещав, коли його цілковито здоровий син проштовхав собі дорогу на світ. Очі в немовляти були розплющені, вони неначе роззирнулися навколо… а потім зупинилися на батькові.

Народження дитини — це дивовижа, джентльмени, проте красивою цю подію я назвати не можу аж ніяк, на таке моя уява не поширюється. Я вважаю пологи надто брутальними, тож нічого гарного в них нема. Жіноча матка — мов двигун. Із зачаттям він вмикається. Попервах працює на малих обертах… та коли творчий цикл уже наближається до кульмінації пологів, той двигун розганяється. Тихий шепіт переростає в рівномірне гудіння, потім — у гуркіт, а вже наприкінці страхітливо реве. І щойно той тихий двигун увімкнувся, кожна майбутня мати розуміє: її життя тепер залежить від нього. Або вона народить дитину і двигун знову вимкнеться, або він розганятиметься все більше, і гучніше, і швидше, поки не вибухне і не вб’є її в потоці крові та болю.

Це історія про народження, джентльмени, — у вечір того народження, яке ми відзначаємо ось уже майже дві тисячі років.

Медичну практику я розпочав двадцять дев’ятого року — невдалого для будь-яких починань. Дідусь позичив мені невеличку суму грошей, тож мені пощастило більше, ніж багатьом моїм колегам. Утім, наступні чотири роки я мусив виживати лише завдяки власному розуму.

Уже в тридцять п’ятому трохи полегшало. У мене з’явилися постійні пацієнти, та й з лікарні імені Вайт доволі часто до мене людей відправляли. У квітні того року прийшла до мене на візит нова пацієнтка, жінка, яку я називатиму Сандрою Стенсфілд, — це ім’я та прізвище досить схожі на її справжні. Та молода біла жінка заявила, що їй двадцять вісім років. Та, оглянувши її, я зрозумів, що насправді вона на три-п’ять років молодша. Була вона також білява, струнка й досить висока як на той час — мала на зріст близько п’яти футів восьми дюймів[170]. Її краса мала в собі, проте, щось аскетичне, ба навіть грізне: чисті правильні риси обличчя, розумні очі… і рот із твердим підборіддям, достоту такий самий рішучий, як і в кам’яної статуї Гаррієт Вайт у павільйоні навпроти Медисон-сквер-ґарден. На бланку картки вона назвалася не Сандрою Стенсфілд, а Джейн Сміт. Надалі під час огляду я виявив, що вона майже на третьому місяці вагітності. Обручки на пальці не було.