— Правда ж, такої дивовижі ти ще в житті не чув? — спитала Еллен.
— Неправда, — сказав я, — але ця дивовижа в десятці найдивовижніших. Еллен, а в нас ще лишилися полуниці?
Минали роки. На другому поверсі 249-го я знайшов цілий лабіринт кімнат: кімнату для писання, спальню, де гості часом лишалися на нічліг (хоча після того слизького глухого стуку, який я чув — чи мені приверзлося, що чув, — я б радше зупинився в хорошому готелі), маленьку, проте чудово обладнану спортивну залу й сауну. А ще там була довга вузька зала, що тяглася на всю довжину будівлі й містила в собі дві доріжки для боулінгу.
За ці роки я перечитував романи Едварда Ґрея Севіля й відкрив для себе напрочуд талановитого поета, що за рівнем не поступався Езрі Паунду та Воллесу Стівензу. Звали його Норберт Розен. На задньому клапані суперобкладинки однієї з трьох збірок його поезій, які я знайшов на полицях, було написано, що він народився тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року й загинув в Анціо[167]. Усі три збірки опублікувало видавництво «Стедем і син» в Нью-Йорку й Бостоні.
Пригадую, одного сонячного весняного дня я знову пішов у Публічну бібліотеку Нью-Йорка (але якого року це було, уже й не скажу) і запитав «Літературний ринок» за минулі двадцять років. «ЛР» — це щорічник завтовшки з «Жовті сторінки» якого-небудь великого міста, тож боюся, що бібліотекарку в залі періодики я розлютив не на жарт. Проте я був наполегливим. Й уважно передивився кожен том. У «ЛР» повинна міститися інформація про всіх видавців, великих і малих, у Сполучених Штатах (на додачу до літературних агентів, редакторів і працівників книжкових клубів), проте я не знайшов жодної згадки про «Стедем і син». А через рік (чи, може, через два роки) я розговорився з продавцем антикварних книг і запитав його про той імпринт. Він відповів, що ніколи про таке видавництво не чув.
Я хотів спитати в Стівенза, та знову побачив той застережливий вогник у нього в очах. Запитання повисло в повітрі.
І впродовж усіх цих років звучали історії. Оповідки, як називав їх Стівенз. Кумедні, про кохання — знайдене і втрачене, про душевний неспокій. Так, і навіть кілька історій про війну, хоча не того ґатунку, який, найпевніше, мала на увазі Еллен, коли висловлювала своє припущення.
Найвиразніше мені запала в пам’ять історія Джерарда Тозмена — оповідка про американську військову базу, у яку влучив снаряд німецької артилерії за чотири місяці до кінця Першої світової. Загинули всі, крім самого Тозмена.
Коли прилетів снаряд, Латроп Карузерс, американський генерал, якого на той час усі вважали хворим на всю голову (на його совісті було понад вісімнадцять