Він відступив у сутінь, і на мить запала тиша, така глибока, що чути було шипіння смоли, яка просочувалася з колод у вогнищі. Усі ми простежили за поглядом Емліна Маккерона. Він дивився у вогонь. Того вечора полум’я в каміні розгулялося не на жарт. Від вигляду вогню я неначе занурився в гіпнотичний транс. Так само, напевно, почувалися наші предки, печерні люди — мов загіпнотизовані, вони дивилися на вогонь, а вітер за стінами холодних північних печер вистогнував свою пісню.

І зрештою, не відриваючи погляду від вогню та трохи нахилившись уперед, щоб спертися ліктями на стегна й звісити переплетені руки між колін, Маккерон почав свою розповідь.

2. Метод дихання

2. Метод дихання

Невдовзі мені має виповнитися вісімдесят років, а це означає, що народився я разом із цим століттям. Усе життя мене асоціювали з будівлею, яка стоїть майже навпроти Медисон-сквер-ґарден[168]. У цій споруді, вельми схожій на велику сіру тюрму (ніби зійшла зі сторінок «Повісті про два міста»[169]), як більшість із вас знає, насправді міститься лікарня. Меморіальна лікарня Гаррієт Вайт. Та Гаррієт Вайт, на честь якої її назвали, була першою дружиною мого батька. Вона на практиці здобувала медсестринські навички ще в ті часи, коли на Овечій луці в Центральному парку паслися справдешні вівці. Статуя цієї жінки (вона могла би бути моєю мачухою, але на той час, коли я народився, вона вже померла) стоїть на п’єдесталі в павільйоні перед будівлею. І якщо хтось із вас її бачив, вас могло здивувати, як жінка з таким суворим і непримиренним виразом обличчя могла мати таке янгольське покликання. Гасло, викарбуване на підніжжі статуї, у перекладі з латинської ахінеї, вселяє ще більший неспокій: «Нема втіхи без болю; а отже, спасіння пізнається через страждання». Катон, коли бажаєте знати… та й коли не бажаєте!

Я народився в тій сірій кам’яній будівлі двадцятого березня тисяча дев’ятисотого року. А тисяча дев’ятсот двадцять шостого повернувся туди — уже інтерном. Двадцять шість років — це вік, коли люди тільки роблять перші кроки у світі медицини. Але я на той час уже пройшов серйозну практику — у Франції, наприкінці Першої світової, коли заштовхував тельбухи назад у животи, розірвані вибухом, і виторговував на чорному ринку морфін, часто підфарбований та іноді небезпечний.

Так само, як і покоління лікарів, що пройшло Другу світову, ми були костоправами — практиками до мозку кісток, і в документації великих медичних університетів з тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого до тисяча дев’ятсот двадцять восьмого напрочуд мало таких студентів, які б завалили навчання й не одержали дипломів. Ми були старші, досвідченіші, урівноваженіші. Чи були ми також мудрішими? Не знаю… але цинічнішими — безумовно. Жодних нісенітниць, із тих, про які пишуть у популярних медичних романах, з нами не відбувалося: на перших розтинах ніхто не блював і не валився, непритомний, на підлогу. Ми пройшли битву під Белло-Вуд, а там мами-щурихи виховували цілі виводки щурят у розірваних від газів кишках солдатів, яких просто покинули гнисти на нічиїй землі. Усе наше блювання й млості лишилися позаду.