Я теж витяг гаманця. У задньому відділенні, за фотографіями Еллен, які я ношу з собою, завжди лежала купюра в п’ятдесят доларів — для надзвичайних випадків. Коли Стівенз простягнув мені бренді, я без найменших вагань вклав її йому в руку… хоч я людина й небагата.

— Щасливого Різдва, Стівенз, — мовив я.

— Дякую, сер. І вам щасливого.

Він закінчив розносити бренді й збирати гонорари та пішов. Потім, коли історія Пітера Ендрюза сягнула своєї середини, я роззирнувся навколо й побачив, що він стоїть за подвійними дверима, розпливчаста тінь людини, непорушна й мовчазна.

— Як більшість із вас знає, я юрист, — промовив Ендрюз, надпивши з келишка, прокашлявшись і знову надпивши. — Останні двадцять два роки в мене офіс на Парк-авеню. Але доти я служив помічником адвоката в юридичній конторі, котра працює у Вашингтоні. Якось у липні мене попросили залишитися на роботі допізна, щоб закінчити індексацію посилань на справу в експертному висновку для суду, який із нашою історією жодним чином не пов’язаний. І от, поки я сліпав над паперами, в офіс прийшов чоловік — який на той час був одним із найвідоміших сенаторів на Капітолійському пагорбі, а потім мало не став президентом. На сорочці в нього виднілися плями крові, а очі вилазили з орбіт.

«Мені треба поговорити з Джо», — сказав він. А Джо, щоб ви розуміли, — це Джозеф Вуд, тодішній голова нашої фірми, один із найвпливовіших юристів приватного сектора у Вашингтоні, а ще близький друг цього сенатора.

«Він уже давно пішов додому», — відповів я. А сам мало не трусився від страху, скажу я вам, — бо вигляд у нього був, як у людини, яка щойно потрапила в жахливу автомобільну аварію чи в різанину й залишилася жива. І чомусь від вигляду його обличчя, те, яке раніше дивилося на мене з фотографій у газетах і з телеекрана в передачі «Зустрічайте, преса»… заюшене кров’ю, щока спазматично сіпається під дико виряченим оком… від усього цього мені ставало все страшніше.

«Я йому подзвоню, якщо ви…» — Я вже намацав трубку, не тямлячись від бажання якнайшвидше перекинути на когось цей несподіваний обов’язок. Позаду себе на килимі він залишив ланцюжок криваво-брудних слідів.

«Мені негайно треба поговорити з Джо, — повторив він таким тоном, наче не чув мене. — У мене в багажнику дещо лежить… я знайшов це у Вірджинія-плейс. Я в нього стріляв, і ножем різав, але вбити не можу. Це не людина, я не можу його вбити…» — І він захихотів… а потім засміявся… і врешті пронизливо закричав. Та все ще кричав, коли я нарешті додзвонився до містера Вудза й попросив його приїхати, якнайшвидше, заради всього святого, і…