Дивно, Шнобель і його кортеж, навіть не звертаючи уваги на авто, вишикувались у лінію й повільно просуваються в бік Чеди і Стівенс. Вони навіть не повертають голови, щоб, роззявивши роти, подивитись на напівзруйновану халупу, авто капітана, пікап, який Венделл одразу ж упізнав, і чоловіків, що стоять на стоптаній траві, двоє з яких — Дейл Ґілбертсон і власник пікапа, Голлівуд Джек Сойєр, цей зарозумілий лос-анджелеський самозакоханий дурень. (Третій, на котрому кремовий капелюх, окуляри, елегантна сорочка, не відіграє там зовсім ніякої ролі, принаймні для Венделла. Цей тип має вигляд, неначе щойно зійшов із якогось давнього фільму Хамфрі Боґарта.) Їхні шоломи досі націлені лише вперед, наче вони прямують до Централії, щоб улаштувати погром у «Сенд Бар». Вони просуваються далі, п’ятеро виродків, байдужі, як зграя диких собак. Щойно вони виїжджають на велику дорогу, четверо з них знову їдуть так, що утворюють паралель позаду Шнобеля, неначе віяло розгорнулося на шосе. Потім всі як один різко звертають ліворуч і розвертаються, залишаючи п’ять великих шлейфів пилу і гравію позаду себе. Не зменшуючи швидкості, навіть не думаючи уповільнюватись, вони знову діляться на один-два-два і мчать назад на захід, до місця злочину і Френч Лендінґа.

Побий мене грім, думає Венделл. Шнобель підібгав хвоста і здався. От слабак. Наближаючись, групка байкерів, здавалося, дедалі збільшувалася, і незабаром Венделл Ґрін уже зблизька міг розгледіти похмуре обличчя Шнобеля під шоломом, яке, наближаючись, теж збільшувалося.

— Я ніколи не міг подумати, що ти такий боягуз, — каже Венделл, спостерігаючи, як наближається Шнобель.

Вітер розділяє його бороду на дві рівні частини, що розвіваються врізнобіч. За сонцезахисними окулярами здається, що він цілиться з рушниці. Від думки, що Шнобель може націлити свій погляд на нього, кишечник Венделла починає подавати тривожні симптоми.

— Невдаха, — каже він не надто голосно.

З ревінням, що розриває барабанні перетинки, Шнобель мчить повз покоцану «Тойоту». Решта Грізної П’ятірки теж з гучним завиванням женуться далі.

Усвідомлення того, що Шнобель боягуз, тішить його серце. Він дивиться в дзеркало заднього огляду й бачить, як байкери зменшуються. Однак думка, яку він не може проігнорувати, мов черв’як вгризлася в його мозок. Можливо, Венделл і не сучасний Едвард Марроу, проте він пропрацював репортером майже тридцять років, тож інтуїція в нього розвинена. Думка звивисто блукає каналами його мозку і посилає кілька слушних сигналів. Венделл розгадав таємний план байкерів, зрозумів, що відбувається.