— Тату! Татку! Я гойдався на гойдалці в тумані! Я був, немов у хмарі!

Дейл хапає його. І йому дуже кортить зробити сину боляче, вліпити ляпаса за те, що налякав батька. Але порив минає так само швидко, як і з’являється. Натомість Дейл цілує Девіда.

— Я знаю, — каже він, — це, мабуть, весело, але час іти в хату.

— Чому, татку?

— Тому що іноді маленькі хлопчики губляться в тумані, — каже він, вдивляючись у затуманений двір.

Йому видно столик, а точніше, його тінь; він би ніколи не здогадався, якби раніше не бачив його тисячу разів. Знову цілує сина.

— Іноді маленькі хлопчики губляться, — повторює він.

Тепер можна провідати наших друзів, як давніх, так і нових. Джек і Фред Маршалл повернулися з Ардена (жоден із них не запропонував зупинитися в «Ґерті Кітчен» у Централії, коли проїжджали мимо), і обоє зараз перебувають у своїх тим чи іншим чином порожніх будинках. Дорогою назад до Френч Лендінґа Фред, щоб зберегти душевну рівновагу, ні на мить не випускав бейсбольну кепку сина. Він і зараз дивиться по телевізору новини та їсть розігріту в мікрохвильовці вечерю в надто порожній вітальні, тримаючи її в руках.

Звичайно ж, головна тема новин сьогоднішнього вечора — Ірма Френо. Фред береться за пульт, щойно вони після кількох відзнятих тремтячою рукою кадрів про «Смачно в Еда» демонструють репортаж із трейлерного парку «Холідей». Оператор наводить фокус на котрийсь із пошарпаних вагончиків, на запилюженому ґанку якого ростуть кілька чудових квіток на трьох дошках, покладених на два цементні блоки.

— Тут, на околиці Френч Лендінґа, знайшла місце скорботи вбита горем мати Ірми Френо, — говорить кореспондент з місця подій. — Можна собі тільки уявити, що сьогодні відчуває ця мати-одиначка.

Репортер, хоча й приємніший, ніж Венделл Ґрін, проте так само нагнітає атмосферу нездорового ажіотажу.

Фред натискає на пульті кнопку «ВИМКНУТИ» і бурчить:

— Чому б вам не дати бідолашній жінці спокій? — Він дивиться на порізану яловичину на тарілці, але апетиту немає.

Він повільно бере кепку Тайлера і кладе собі на голову. Вона не підходить, і Фред миттю вирішує попустити пластиковий регулятор ззаду. Але від цієї ідеї йому стає моторошно. Невже він боїться, що це вб’є сина? Лише від звичайної перестановки фіксатора? Ця думка вражає його безглуздістю. Він міркує, якщо так піде і далі, то він скоро так само збожеволіє, як його дружина… або Сойєр. Довіряти Сойєру — таке ж божевілля, як думати, що перестановка фіксатора в кепці може вбити сина… проте він у все це вірить. Бере виделку і знову їсть, кепка Тая з написом «Брюерс» — у нього на голові, мов шапочка Спанкі в давньому короткометражному фільмі «Пострілята».