— Як назвав?

— Дідько, я не можу пригадати імені самого афериста, а ти хочеш, щоб я згадав, як він назвав свій будинок? Але одне я пам’ятаю достоту: нікому з моїх помічників він не подобався. Але й репутація була в нього…

— Погана?

— Найгірша. Навіть були нещасні випадки. Один хлопець відрізав собі руку стрічковою пилкою, тож він ледь не помер через втрату крові, перш ніж вони доправили його до лікарні. Інший хлопець упав із риштувань, у результаті чого його паралізувало… вони ще казали, що то не дім, а «буцегарня». Ти знаєш, що це таке?

Джек киває.

— Я лише чув, що люди казали, що цей будинок із привидами. Думаю, він добудовував будинок сам.

— Що ще казали про це місце? — Джек мляво ставить запитання, ніби йому це й не дуже цікаво, але він надзвичайно зацікавився, ще й як. Він ніколи не чув про, так би мовити, будинок із привидами у Френч Лендінґу. Він знає, що живе тут іще недостатньо часу, щоб почути всі історії та легенди, але така, як ця… така, як ця, мала б бути на поверхні.

— Ой, я не можу пригадати. Просто це… — Він замовкає, його очі далеко.

Надворі натовп нарешті починає розходитися. Джек думає, як там Дейл зупиняє Брауна і Блека. Здається, його час вийшов, але він не отримав від Поттера того, що йому було потрібно. Проте він дізнався достатньо, щоб мучитись у роздумах.

— Один хлопець розповідав мені, що там ніколи не світить сонце, навіть коли воно сяє на небі, — різко говорить Поттер. — Він казав, що будинок стоїть трохи осторонь від дороги, на галявині, і що влітку його мало б освітлювати сонце не менше п’яти годин на день, але воно чомусь… не освітлює. Він казав, що люди там втрачають свої тіні, як у казці. А іноді вони чули гарчання собаки в лісі. З голосу можна було зрозуміти, що великого собаки, злого. Але вони ніколи не бачили його. Можна собі тільки уявити, яким він був. Досить було розпочати історію, і він розростається сам по собі…

Раптом плечі й голова Поттера хиляться.

— Це все, що я пам’ятаю.

— Як звали афериста, коли він жив у Чикаґо?

— Не можу пригадати.

Джек раптом підсовує свої долоні просто під ніс Поттера. Той сидить, похнюпивши голову, тож не бачить їх, аж доки вони не опиняються просто перед ним. Він спершу судомно відсахується, а тоді вдихає слабкий запах на шкірі Джека.

— Що… Господи, що це? — Поттер хапає руку Джека і жадібно нюхає. — Дуже гарно. Що це?

— Лілії, — каже Джек, але це не те, що він думає.

Те, що він думає, це «пам’ять моєї матері».