— Якби ми не були під дією «Максимальної», я не думаю, що вона побачила б той знак. О ні, тепер я починаю пригадувати. Вона запитала: «Що це?» — і, присягаюсь, я двічі або тричі дивився, щоб побачити той знак. Він був нахилений, пошарпаний, з кількома іржавими дірками. Наче схилився до дерев. «Хтось хоче, щоб ми не поїхали цією дорогою», — сказала Мала Ненсі. «І що вони там ховають?» Щось на кшталт цього. «А де тут дорога?» Я запитав, а тоді побачив її. То навіть важко було назвати дорогою. Завширшки вона була якраз достатньою, щоб проїхало легкове авто, та й то якщо воно не надто габаритне. З обох боків — густі дерева. Господи, та я і не думав, що там заховано щось достатньо цікаве, гадав, там стоїть якась стара халупа. Крім того, мені не подобалась сама дорога. — Він глянув на Шнобеля.

— Що ти маєш на увазі під тим, що тобі не подобалася сама дорога? — запитує Шнобель. — Я неодноразово бачив, як ти їздив у місця, наперед знаючи, що вони не зовсім хороші. Можливо, ти трохи лукавиш, Мишеня?

— Чорт забирай, ти можеш називати це, як хочеш, я просто розповідаю тобі те, що було. Знак ніби казав: «ТРИМАЙСЯ ПОДАЛІ, ЯКЩО ЗНАЄШ, ЩО ДЛЯ ТЕБЕ КРАЩЕ». Він збурював у мені погані передчуття.

— Воно й не дивно, якщо враховувати, що це було погане місце, — перебиває Сонні. — Я бачив погані місця, вони не хочуть, щоб ти туди йшов і повідомляють про це.

Шнобель кидає на нього стриманий погляд і каже:

— Мені байдуже, наскільки зловісним є те місце, але якщо там живе Рибак, то я їду туди.

— І я поїду з тобою, — каже Мишеня, — але просто дослухай. Я хотів змінити курс і поїхати кудись поїсти смаженої курочки або ще чогось, що в поєднанні з «Максимальною» було б просто райською їжею чи як би ще то назвав Коулрідж, але Мала Ненсі хотіла поїхати туди, тому що в неї з’явились такі самі відчуття, як і в мене. Вона була азартною дівкою. І впертою теж. Тож я звернув, а Маленька Ненсі притулилася до моєї спини і сказала: «Не будь боягузом, Мишеня, давай газу!» — тож я трохи пришвидшився. І все навколо, здавалось, було передвісником лиха і жаху, але я бачив лише шлях, що, звиваючись, ховався між дерев, і переконував себе, що там немає нічого страшного.

— Що саме там було? — запитує Сонні, неначе хоче дізнатися інформацію для наукового дослідження.

— Темні постаті підходили до краю дороги і дивилися крізь дерева. Кілька з них бігли до мене, але я проїжджав крізь них, як крізь дим. Не знаю, можливо, вони і були димом.

— До дідька, це все кислота, — каже Шнобель.

— Можливо, але мені так не здавалося. Крім того, «Максимальна» ніколи не спричиняла поганих галюцинацій, пам’ятаєш? Справа була не в темряві. Так чи інакше, перш ніж усе почалось, я раптом подумав про Кіз Мартін. Саме так, я пам’ятаю це. Я фактично бачив її, просто переді мною, вона виглядала так само, як коли приїхала швидка допомога.