— Замовкніть, негайно, містере Ґрін, — каже лікар Шпіґельман. Друге підборіддя за цапиною борідкою набуває тепло-рожевого відтінку. — Що ви хотіли в мене запитати, лейтенанте?

— У вас є свій кабінет, лікарю?

— Так.

— Чудово, мені треба півгодини, а то й менше, щоб поговорити з місіс Маршалл у безпечному тихому місці, у якому наша розмова буде цілком конфіденційною. Ваш кабінет — це, мабуть, те, що треба. У відділенні надто багато людей, і там неможливо поговорити, щоб тебе не перебивали або щоб розмову не підслуховували інші пацієнти.

— Мій кабінет, — каже Шпіґельман.

— Якщо ви не заперечуєте.

— Ходімо зі мною, — каже лікар. — Містере Ґрін, ви, будь ласка, відійдіть до стійки, щоб ми з лейтенантом Сойєром могли пройти в коридор.

— Як скажете. — Ґрін глузливо вклоняється і рухається до стійки легко, неначе підтанцьовує. — Під час вашої відсутності, я впевнений, що в нас буде, про що поговорити із цим гарним молодиком.

Посміхаючись, Венделл Ґрін опирається ліктями на стійку і спостерігає, як Джек разом із лікарем Шпіґельманом залишають кімнату. Вони прямують, вистукуючи вистеленою плиткою на підлозі, і зі звуків можна зрозуміти, що вони вже десь на середині коридору. Тоді настає тиша. Досі посміхаючись, Венделл повертає обличчя і бачить, що черговий вирячився на нього.

— Я завжди читаю ваші статті, — каже хлопець. — Ви справді дуже добре пишете.

Посмішка Венделла стає блаженною.

— Гарний і розумний. Яка вражаюча комбінація! Скажи мені своє ім’я.

— Ітан Еванс.

— Ітане, в нас не так багато часу, тож давай швиденько. Як думаєш, пристойні члени преси повинні мати доступ до інформації заради суспільних потреб?

— Ще б пак!

— Чи погоджуєшся ти зі мною, що поінформована преса — це одне з найкращих бойових знарядь проти таких монстрів, як Рибак?

Вертикальна зморшка з’являється між бровами Ітана Еванса.

— Одне з бойових знарядь?