Сміючись на власним дотепом, він нахиляється, кладе леза з обох боків Живчикової шиї і майже відрізає йому голову.

Сирени ревуть уже на Квін-стрит. Скоро полісмени піднімуться доріжкою, ось-ось вони увірвуться у вестибюль. Бернсайд опускає ножиці на широку спину Живчика і шкодує, що не має досить часу, щоб помочитись на його тіло і навалити купу йому на голову, але містер Маншан бурмоче шас, шас, шас.

— Я не тупий, мені не треба казати, — каже Берні.

Він вибігає з кабінету і біжить крізь невеличку кімнату міс Вілас. Вибігши у вестибюль, бачить мерехтливі вогні на дахах двох поліцейських авто, які звертають біля живоплоту. Вони зупиняються недалеко від того місця, де він уперше поклав руку на шию стрункого хлопчика Тайлера Маршалла. Берні біжить трохи швидше. Коли добігає до початку коридору «Маргаритки», двоє поліцейських із дитячими виразами обличчя прориваються крізь просвіт у живоплоті.

В кінці коридору Буч Єркса підводиться, потираючи обличчя. Він пильно дивиться на Бернсайда і каже:

— Що сталося?

— Йди туди, — каже Берні, — проведи їх до кабінету, Макстон поранений.

— Поранений?

Буч не може поворухнутись. Він витріщається на закривавлений одяг і руки Берні.

— Йди!

Буч, спотикаючись, ступає кілька кроків уперед, а двоє молодих поліцейських вдираються крізь великі скляні двері, з яких було знято плакат Ребекки Вілас.

— Кабінет! — кричить Буч, показуючи праворуч. — Боса поранено!

Доки Єркса показує офіцерам двері кабінету, постукуючи рукою по стіні, Чарльз Бернсайд поспішає повз нього. За мить він заходить до чоловічого туалету відділення «Маргаритка» і прожогом залітає до однієї з кабінок.

А що Джек Сойєр? Ми вже знаємо. Тобто ми знаємо, що він заснув у хорошому місці між кукурудзяним полем і пагорбом із західного боку Норвей Веллі. Ми знаємо, що його тіло стало світлішим, менш реальним і туманним. Що він втратив обриси і став напівпрозорим. Ми можемо припустити, що перш ніж його тіло здобуло прозорість, Джек поринув у сон, який допоможе йому відновити сили. І ми можемо припустити, що в цьому сні жителі прекрасного житлового будинку на Роксбері-драйв у Беверлі-Гіллз вдивляються в безкінечний простір блакитного, як яйця вільшанки, неба. Що в цьому сні Джекі шість, шість, шість, чи дванадцять, дванадцять, дванадцять, або і те і інше одночасно, а татко грає на сурмі, сурмі, сурмі. («До біса цей сон», — сказав би Генрі Шейк, це остання пісня на платівці «Татко грає на сурмі» Декстера Ґордона — усім таткам татко.) У цьому сні кожен вирушив у подорож, і кожен у свою, і подорожній хлопчик отримав найкращу винагороду, а Лілі Кавано-Сойєр упіймала склянкою бджолу. Посміхаючись, вона несе її крізь двері і випускає, тож бджола подорожує далеко-далеко, аж до Потойбіччя. І коли вона мандрує своїм дивовижним маршрутом з одного світу в інший, вони тріпочуть і здригаються. Джек також подорожує своїм дивовижним маршрутом у безкрає небо кольору яйця вільшанки. Він, як і бджола, повертається на Території, де, заснувши, лежить у полі в цілковитій тиші. У цьому сні Джеку Сойєру менше ніж дванадцять, але більше ніж тридцять, він приголомшений горем і любов’ю водночас. Уві сні до нього приходить жінка, щоб подарувати йому свою ніжність. Вона лягає поруч на його ліжко із запашної трави, обіймає, і його тіло пізнає блаженство її дотиків, її поцілунків, її глибокого благословення. Те, що вони роблять наодинці в потойбічних Територіях, — не наша справа, але ми теж приєднуємося до благословення Софі й залишаємо їх, щоб дозволити насолодитися цьому хлопчику цією дівчинкою, цьому чоловіку цією жінкою, цій милій парі одне одним, а не нами.