— Воно й не дивно, що ти вилікувався, — коли це сталося, приблизно рік тому? Я б зробив так само, я маю на увазі, одна річ — працювати під прикриттям, але зовсім інша — бути овочем. Тож у нас відбувається диво, чи не так? Наша хвороба Альцгеймера поступово сама по собі відходить, прийшла і пішла, як звичайна застуда. У тебе все добре, ти починаєш ходити, давати собі раду і персоналу менше роботи. Ти досі один із моїх улюблених пацієнтів, Чарлі. Чи я мав би називати тебе Карлом?

— Мені до дупи, як ти мене називатимеш.

— Але Карл — це твоє справжнє ім’я, чи не так?

Берні навіть не знизує плечима, він сподівається, що розправиться з Живчиком ще до того, як Буч Єркса прокинеться, помітить криваві сліди і знайде тіло Жоржетти Портер. Хоча він і зацікавлений розповіддю Макстона, проте дістатись до Чорного Дому йому хочеться без надто особливих перешкод. А Буч Єркса неодмінно зчинить справжню бучу.

Під ілюзією, що він грає гру «Кіт і миші», у якій він кіт, Живчик посміхається до старого в мокрій рожевій сорочці і неухильно провадить далі.

— Детектив поліції штату телефонував мені сьогодні і сказав, що з ФБР надійшли результати відбитків пальців. Вони належать поганому, поганому чоловіку Карлу Бірстоуну, якого розшукують уже майже сорок років. 1964 року його було засуджено до смертної кари за вбивство кількох дітей, але він зник з авто, у якому його везли до в’язниці, — вбив двох охоронців голими руками, з того часу — ніяких слідів. Йому на сьогоднішній день мало б бути вісімдесят п’ять. І детектив думає, що Бірстоун може бути одним із наших мешканців. Що скажеш, Чарлі?

Звичайно, нічого.

— Імена Чарльз Бернсайд і Карл Бірстоун досить схожі, чи не так? До того ж у нас взагалі жодної інформації про тебе немає, що робить тебе унікальним мешканцем тут. Для всіх інших ми можемо навіть скласти родове дерево, а ти ніби з неба звалився, єдине, що ми про тебе знаємо, це твій вік. Коли ти 1996-го прийшов до госпіталю в Ла-Рів’єр, то стверджував, що тобі сімдесят вісім, тож зараз ти того ж віку, що той утікач.

Бернсайд досить тривожно посміхається.

— Я так припускаю, тоді я ще й Рибак.

— Тобі вісімдесят п’ять років. Не думаю, що ти в змозі тягатися з дітьми по всьому окрузі, але я справді думаю, що ти Карл Бірстоун, і копи досі хочуть упіймати тебе, тож думаю, варто поговорити про лист, який надійшов кілька днів тому. Я хотів поговорити з тобою про нього, але ти ж знаєш, який я тут заклопотаний. — Він відсовує шухлядку в столі і витягує один аркушик із жовтого записника. На ньому акуратно надруковано коротке повідомлення.