Шнобель зітхає. Дейл каже:

— Джеку, ти з’їхав… — А тоді замовкає.

— Я. Не можу. — Тай дивиться на нього ображеним поглядом, неначе намагається показати нам, що Джек має знати це.

— Ти можеш, — каже Джек. — Ти можеш, і ти зробиш це. Як ти собі це уявляєш, Таю? Ми відвернемось від них, повернемо тебе матері, вона зробить тобі чашку «Овалтін», покладе тебе в ліжко, і після цього всі стануть щасливими? — Він говорить збуджено і навіть не думає зупинятись, незважаючи на те, що Тайлер починає плакати. Він знову трясе хлопчиком. Тайлер супиться, але не робить ніяких спроб, щоб вирватися. — Ти думаєш, що зможеш жити щасливо в той час, як ці діти продовжуватимуть йти і йти далі, в той час як одні падатимуть і їх замінюватимуть іншими. Їхні обличчя будуть снитись тобі, Тайлере. Ти бачитимеш їхні обличчя, їхні брудні маленькі ручки, їхні закривавлені ніжки у своїх клятих снах.

— Припини! — різко каже Шнобель. — Припини негайно, або я сам надеру тобі дупу.

Джек повертається, і Шнобель відступається від дикого полум’я в його очах. Дивитись на Джека Сойєра в такому стані — це все одно, що дивитись на саму Дін-та.

— Тайлере.

Рот Тайлера тремтить. Сльози котяться брудними, закривавленими щоками.

— Припини. Я хочу додому!

— Щойно зруйнуєш Велику Комбінацію — підеш додому. Не раніше.

— Я не можу!

— Тайлере, ти можеш.

Тайлер дивиться на Велику Комбінацію, і Джек відчуває, що хлопчик робить кволі, нерішучі зусилля. Нічого не відбувається. Ремені продовжують рухатися, батоги продовжують ляскати, крихітні створіння час від часу падають (або зістрибують) з іржаво-прогнилого південного боку будівлі.

Тайлер знову дивиться на нього, і Джек ненавидить цю порожню дурість в очах, терпіти її не може.

— Я не-е-е мо-ож-жу. — Тайлер скиглить, і Джек дивується, як такому плаксуну взагалі вдалось вижити тут.