Вона притулилася до стіни котеджу, її обличчя було червоне, аж коричнювате. Здавалося, з нею ось-ось станеться серцевий напад.

— Місіс Сейдж! — гукнула я. — Ви як?

Вона подивилася на мене, важко дихаючи, і зсунула кривобокий оксамитовий капелюх на чоло.

— Добре, — сказала вона. — Хоча й довгенько я сюди йшла, — вона окинула мене поглядом з голови до ніг. — Вигляд у вас такий, наче ви погралися у лайні!

— А, оце, — мовила я, роблячи неефективну спробу обчистити із себе рештки бруду. — Упала трохи.

Вона кивнула. Коли вона випросталася, я почула її хрипке дихання.

— Чи не хочете зайти й сісти?

— Туди? — Вона кивком указала на котедж. — Навряд чи.

Вона зробила кілька кроків убік від передніх дверей.

— Ви знаєте, що там сталося? Ви знаєте, що зробила Енн Ворд?

— Убила свого чоловіка, — відповіла я. — І тоді втопилася он там у річці.

Нікі знизала плечима, побрела до води. Я пішла за нею.

— Якщо мене спитати — то був радше екзорцизм, ніж убивство. Вона виганяла злого духа, який опосів її чоловіка. Він покинув його, але не саме це місце, чи не так? Вам там добре спалося?

— Ну, я…

— Не здивуюся. Це мене зовсім не дивує. Я могла б сказати вам — якби ви слухали. Це місце повне зла. Чому, по-вашому, Таунсенд дбає про нього, як про власний дім, доглядає його, як своє особливе місце?

— Уявлення не маю, — сказала я. — Я думала, він тут ночує, коли ходить на риболовлю.

— Риболовля! — вигукнула вона, ніби нічого настільки безглуздого в житті не чула. — Риболовля!

— Ну, я насправді бачила, як він тут рибалить, так…

Нікі пирхнула й відмахнулася. Ми стояли на березі. Нікі насилу роззула опухлі рябі ноги. Вона торкнулася води пальцем ноги й задоволено хихикнула.