— Холодна тут водичка, правда? Чиста.

Стоячи по кісточки в річці, вона запитала:

— Ви бачили його? Таунсенда? Питали його про дружину?

— Ви маєте на увазі Гелен?

Вона повернулася, щоб подивитися на мене й зробила зневажливу міну.

— Дружину Шона? Оцю Гелен, у якої обличчя як відшльопаний зад? До чого тут вона взагалі? Вона настільки ж цікава, як фарба, що сохне у дощовий день. Ні, вас цікавить дружина Патріка — Лорен.

— Лорен? Лорен, яка померла тридцять років тому?

— Так, Лорен, яка померла тридцять років тому! Ви думаєте, що мертві не мають значення? Ви думаєте, що мертві не говорять? Ви повинні почути те, що вони мають сказати. — Вона забрела трохи далі в річку, нахилилася, намочила руки. — Сюди Енні прийшла помити руки, ось так, тільки вона потім пішла далі…

Я втрачала інтерес.

— Але мені треба йти, Нікі, мені потрібно прийняти душ, дещо зробити. Приємно було поговорити, — сказала я, розвернулася й пішла. Я була вже на півдорозі до будинку, коли почула, що вона кличе мене.

— Ви думаєте, мертві не говорять? Вам варто послухати, можете дещо дізнатися. Ви насправді шукаєте Лорен, саме з неї все почалося!

Я залишила її на річці. Мій план полягав у тому, щоб дістатися до Шона рано; я подумала, що якщо я зранку прийду до нього й підвезу до відділка, то він буде у мене в полоні щонайменше п’ятнадцять хвилин. Він не зможе піти від мене чи висадити мене з машини. Це було краще, ніж сперечатися з ним у відділку, де є інші люди.

Від будинку Вордів до будинку Таунсендів було доволі близько. Уздовж річки, може, милі зо три, але туди немає прямої дороги, доводиться їхати шляхом на місто, а потім завертати, тож я дісталася туди вже після восьмої. Я спізнилася. У дворі не було жодної машини — усі вже поїхали. Я усвідомлювала, що розумно було б розвернутися і поїхати до відділка, але в мене в голові звучав голос Нікі, і Луїзи теж, і я думала, що я просто погляну: а раптом десь тут поблизу є Гелен.

Її не було. Я постукала кілька разів у двері — ні звуку. Я пішла назад до своєї машини, аж тут подумала, що я могла б також перевірити двері Патріка Таунсенда. Там теж ніхто не відповів. Я зазирнула у переднє вікно, але там майже нічого не було видно: лише темну і, здавалося б, порожню кімнату. Я повернулася до передніх дверей і постукала знову. Нічого. Але коли я посмикала ручку, то двері відчинилися, це здавалося майже еквівалентом запрошення.

— Агов! — гукнула я. — Містере Таунсенде? Агов!

Відповіді не було. Я увійшла до вітальні — спартанського простору з темною дерев’яною підлогою і голими стінами; єдиним декоративним елементом, не надто охоче сюди допущеним, було кілька фотографій у рамках на каміні. Патрік Таунсенд у формі — спочатку армія, потім поліція — і кілька фотографій Шона: малого, потім підлітка, який натягнуто усміхається в об’єктив, та сама поза і вираз на обох знімках. Була й фотографія Шона і Гелен у день їхнього весілля — перед церквою в Бекфорді. Шон мав юний вигляд, красивий і нещасний. Гелен — така ж, як і зараз, може, хіба трохи худіша. У неї вигляд був щасливіший, вона сором’язливо всміхалася в камеру, незважаючи на потворну сукню.