— Він любив її, — сказала Ліна. — Хіба це не робить його саме тією людиною, яка постарається з’ясувати, що з нею сталося?

— Але, Ліно, хіба ти не бачиш…

— Він хороша людина, Джуліє. Як я могла щось сказати? У нього були б неприємності, а він на них не заслуговує. Він хороший.

Ерін не відповідала на телефон, тому я залишила повідомлення і поїхала у відділок. Я припаркувалася зовні й зателефонувала ще раз, але відповіді так і не було. Тож я вирішила почекати її. Минуло півгодини, і я постановила все-таки зайти. Якщо Шон там, то я би вдала, ніби подумала, що свідчення Ліни призначено на дев’яту, а не одинадцяту. Я щось придумаю.

Як виявилося, його там не було. І її теж. На вході мені сказали, що інспектор Таунсенд поїхав до Ньюкасла на день, і що точно не знають, де сержант Морґан, але не сумніваються, що вона може приїхати в будь-яку хвилину.

Я повернулася до своєї машини. Узяла браслет із кишені — він у мене був у поліетиленовому пакеті, я хотіла захистити його. Захистити те, що лишалося на ньому. Імовірно, на ньому будуть відбитки пальців чи рештки ДНК між ланками — невеликий шанс, але все ж. Уже якийсь шанс. Нікі сказала, що ти загинула, бо дізналася щось про Патріка Таунсенда; Ліна сказала, що ти загинула, позаяк закохалася у Шона, а він — у тебе — і Гелен Таунсенд, ревнива, мстива Гелен, цього не стерпіла. Незалежно від того, як воно було, я бачила Таунсендів.

Образно кажучи — бачила їх. Буквально ж я побачила Нікі Сейдж, котра маячила у дзеркалі заднього огляду. Вона, у своєму великому й пом’ятому капелюсі, човгала автостоянкою, до болю повільно, уся розчервоніла. Вона дійшла до задньої частини моєї машини й притулилася до неї, я чула її важке дихання крізь відчинене вікно.

— Нікі. — Я вийшла з машини. — Ви як?

Вона не відповіла.

— Нікі! — зблизька було видно, що вона була геть виснажена.

— Підвезеш? — видихнула вона. — Кілька годин на ногах.

Я допомогла їй сісти в машину. Її одяг був вологим від поту.

— Де ж ви були, Нікі? Що ви робили?

— Ходила, — прохрипів вона. — Біля будинку Вордів. Слухала річку.

— Ви розумієте, що річка проходить просто під вашими дверми, чи не так?

Вона похитала головою.

— То не та сама річка. Ви думаєте, що вона всюди одна, але вона змінюється. Там інший дух. Іноді потрібно прийти й послухати її голос.

Я повернула ліворуч перед мостом у бік площі.