— Сюди, так? — Вона кивнула, усе ще ковтаючи повітря. — Може, вам варто попросити когось підвезти вас наступного разу, коли захочете помандрувати.

Вона відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.

— Погодишся? Я не очікувала, що ти будеш десь поблизу.

Ми трохи посиділи, доїхавши до її квартири. Мені не вистачило духу одразу сказати їй вийти й піднятися нагору, так що натомість я слухала, як вона розповідає мені, чому я маю зостатися у Бекфорді, чим було б добре для Ліни залишитися біля води, чому я ніколи не почую голос моєї сестри, якщо поїду.

— Я в оце все не вірю, Нікі, — сказала я.

— Звичайно, віриш! — різко сказала вона.

— Ну нехай, — я не збиралася сперечатися. — Отже, ви були біля будинку Вордів? Це місце, де зараз мешкає Ерін Морґан, так? Ви часом не бачили її там?

— Бачила. Вона там поряд пробігала. Потім десь іще побігла, можливо, по хибному сліду. Вона все зосередилася на Гелен Таунсенд, а я ж їй казала, що їй не Гелен треба голову морочити. Ніхто не слухає мене. Лорен, сказала я, не Гелен. Але ніхто ніколи не слухає…

Вона дала мені адресу Таунсендів. Адресу та попередження: коли старий чоловік вирішить, що ви щось знаєте, він завдасть вам шкоди. Треба діяти розумно. Я не говорила їй про браслет, і про те, що це вона, а не Ерін, узяла хибний слід.

Ерін

Гелен усе озиралася на вікно, ніби на когось чекала.

— Ви чекаєте Шона додому? — запитала я.

Вона похитала головою.

— Ні. Чого б йому зараз вертатися? Він у Ньюкаслі, розмовляє з начальством про історію з Гендерсоном. Ви, звичайно, знали про це?

— Він мені не сказав, — відповіла я. — Забув, мабуть.

Вона недовірливо підняла брови.

— Він може бути неуважним, чи не так? — продовжила я говорити. Її брови підскочили ще вище. — Я маю на увазі не те, що це впливає на його роботу чи щось, але іноді…