Януш подався за своїм проводирем до холу, де на стіні висіла біла табличка з червоним хрестом і написом «МОЛИТИСЯ. ДІЯТИ. ЛЮБИТИ». Вони мовчки попрямували по східцях нагору. Януш ніс із собою портфеля з паперами. Повертатися до готелю він не збирався. Простуючи за «грішником», він уважно розглядав його. Він очікував побачити дідугана з білою бородою, убраного в рясу з каптуром і підперезаного мотузком. Жан Мішель був спортивного вигляду чоловік років п’ятдесяти у светрі та джинсах, коротко підстрижений, в окулярах із металевою оправою.

Вони звернули до напівтемного коридора, куди світло промикалося тільки крізь вузьке віконце під стелею. Сіра лінолеумна підлога в них під ногами лисніла, наче річка. У будинку стояла гнітюча тиша. На голих стінах не висіло ні плакатів, ні табличок. Нічим не пахло. Ніщо не вказувало на призначення цих приміщень. Якби сюди забрів випадковий чоловік, то подумав би, що потрапив до відділу соціального забезпечення чи до податкової інспекції.

Жан Мішель зупинився біля одних дверей і обернувся до відвідувача. Він стояв на світлі, взявшись у боки, і в його позі було щось владне. Наче для Януша настав день Страшного суду.

— З огляду на його стан, я даю вам десять хвилин.

Януш мовчки вклонився. Мимоволі він пройнявся якоюсь побожністю. Жан Мішель постукав у двері. Ніхто не відгукнувся. Тоді він дістав в’язку ключів.

— Певне, він на балконі, — сказав він, одмикаючи двері. — Він полюбляє там сидіти.

Вони увійшли до приміщення — типового помешкання-студії, осяяного вранішнім сонцем. Рипів під ногами розсохлий паркет. На обклеєних світлими шпалерами стінах не було ні картин, ні фотографій. Ліворуч був куточок, де видніла стерильно чиста кухня.

Чистота була суцільна.

Все блищало.

Віддавало холодом, як у лабораторії.

Жан Мішель тицьнув пальцем на прохилені балконні двері. За ними спиною до них сидів у шезлонзі чоловік. «Розкаяний грішник» промовистим жестом розвів руки: не більш як десять хвилин. І відступив навшпиньки, лишивши Януша за кілька метрів од чоловіка, якого він марно шукав упродовж останніх двох діб.

Не випускаючи з рук портфеля, Януш пройшов уперед. Укритий до підборіддя пледом, Крістіан Бюїсон сидів, підставивши лице сонцю. Балкон виходив на вулицю. Широкого овиду звідсіля не відкривалося — заважав будинок, що стояв напроти. Звукове тло забезпечували авта, що проїздили повз дім, і деренчливі трамваї.

— Привіт, Бляшаний.

Старий і не поворухнувся. Януш ступнув через поріг і став напроти нього, спершись на перила. Бюїсон звів очі, в яких не було й тіні подиву. Вигляд був у нього жахливий — не людина, а жива мумія.