— Та ні, нічого не чув. Далеко був. Та я прочитав по губах. Я вмію читати по губах. Давно навчився, коли працював у центрі для глухонімих…

— Що він казав? Що він казав, дідько б тебе вхопив?

Умирущий дідуган зареготався і зіщулився під пледом. Януш почувався рибиною, яку зловили на гачок. Цієї миті він помітив, що прямо в них під балконом уся вулиця заповнювалася музикою або, точніше, гупанням. Якщо то й була музика, то чудернацька якась, майже пародія. Вона скидалася на маячню. Та вона означала, що в місті розпочався карнавал.

Януш змусив себе заспокоїтися і прошепотів дідуганові на вухо:

— Послухай, Бляшаний! Я приїхав здаля, щоб побалакати з тобою. Скажи, що казав той чоловік, який молився коло янгола. Яке слово він повторював?

— Російське слово.

— Російське?

Бляшаний витягнув з-під пледа свого зашкарублого пальця й заходився вибивати ним такт.

— Чуєш? Карнавал.

— Яке слово він повторював?

Бляшаний знай стукав по підлокітнику кощавим пальцем.

— ЯКЕ СЛОВО?

— Він весь час торочив: «мотрійка»…

— Що це означає?

Напівживий мрець підморгнув йому.

— Ти прийшов мене забити?

Януш ухопив його за руку, вкриту пледом.

— Боже милий, та нащо мені вбивати тебе?

— Бо той чолов’яга, що молився, то був ти, падло!