— Розкажи, що там сталося!

Бляшаний знову поплямкав губами. Звук був такий, наче переламали сигару. Що він там жував? Може, слова, які збирався виплюнути?

— У мене дар, — прошамкотів він нарешті. — Я відчуваю, коли людина помре. У повітрі висить магнетизм. І він міняється. А я його відчуваю, бо в моїй голові залізяка. — Він тицьнув собі пальцем у чоло. — Я наче знахар. Тільки без чарівної палички. Уторопав?

— Уторопав. Того ранку в бухті загинув хлопець.

— Я йшов стежиною. Дістався до берега. Там було до холери водоростей. І різного сміття з моря…

Бляшаний замовк і заходився знову плямкати губами. Хоч було яскраве сонце, він дригонів од холоду під тим пледом. Гамір надворі став гучніший. Цього разу в Янушевій душі поворухнулося спочуття. Нещасний волоцюга доживав останні дні, якщо не години… У тому помешканні було тепло. «Розкаяні грішники» робили добре діло. Бо дозволити собі померти під сонцем Ніцци може лише небагато старих людей. Заможних старих людей.

— Що ти побачив на березі?

— Не на березі. На скелях.

Бурлака дивився просто перед собою. Певне, бачив ту давню сцену. Його запалені бляклі очі висихали, наче розтулена черепашка на сонці.

— Там був янгол… Із крилами. Гарний. Великий. Та він згорів. Заблизько підлетів до сонця…

Може, Бляшаний і зсунувся з глузду, та він був на місці злочину тоді, коли той скоївся. Януш теж задригонів, хоч у спину й пекло сонце. На превелику силу він стримався і не згріб дідугана за барки, щоб витрусити з нього правду. А правда була тут, поруч, тільки руку лишилося простягнути.

— А біля янгола хтось був? Ти когось там ще бачив?

Бляшаний звів на Януша каламутні очі, що були наче затоплені трясовиною.

— Авжеж, бачив. Був там один чолов’яга.

— Та й що він робив?

— Молився.

Оце несподіванка!

— Як це — молився?

— Стояв навколішки біля янгола. І повторював те саме слово.

— Яке слово? Ти почув його?