У замковій шпарині заскреготів ключ. Усі як один пооберталися — все-таки щось нове. На порозі стояв поліцай в однострої, а за ним ще один, у цивільному. Анаїс умить оцінила його: любитель тягати залізо, напханий стероїдами, визнає тільки силу…

Поліцай обернувся до неї.

— Іди зі мною.

Вона не звернула уваги ні на те, що до неї звертаються на «ти», ні на зневажливий тон. Грубі джинси, шкірянка, «Глок» при боці — здоровань важив понад центнер. У камері полякалися.

Вона підвелася і пішла за здоровилом. Та він повів її не до вестибюля, де були кабінети офіцерів поліції, а звернув праворуч, у вузький коридор, де тхнуло курявою, там іще повернув праворуч, і до запаху куряви долучився сморід лайна.

Із-за сталевих дверей кімнати із зовнішніми вимикачами і водопроводом лунали стогони, зойки і глухе гупання. Витверезник. Поліцай в однострої забряжчав ключами. Чотири голі бетонні мури. Сморід блювотиння і лайна. І таргани на стінах, як глядачі.

— Сядь.

Анаїс послухалася. Двері грюкнули.

— Ми перевірили. Ти таки з поліції.

— Може, будете звертатися до мене на «ви»?

— Заткни пельку. Ти забула про одну подробицю.

— І яку?

— Сьогодні вранці тебе позбавили посади. За наказом прокуратури Бордо.

Анаїс усміхнулася і хрипко сказала:

— Вимагаю виконання припису 3212. Медичного огляду. Мене побили і…

— Я сказав, заткни пельку! Ти стріляла в поліцаїв, та ще й зі зброї, яку не маєш права носити.

— Не хотіла, щоб поліцаї вчинили помилку.

Здоровань зареготався. Він стояв, застромивши великі пальці за пояс. Вона понурила голову, вдаючи покірність. Це була своєрідна вистава, і їй треба було грати свою роль.

— Це ти помилка.

— Я можу зустрітись із суддею?