Він відчинив шафи в мансарді, схопив якесь пальто, здер із себе закривавленого плаща і перебрався.

— Там є хтось?

Він жбурнув додолу макет «Пена Дюїка І» і роздушив його ногою. Звідтіля випали банкноти по п’ятсот євро. Він похапав їх жменями і порозпихав у кишені. Папери теж прихопив — паспорти, посвідки особи, картку медичного страхування. Потім виліз на письмового стола і просунув голову крізь розбите скло. Довкола були оцинковані покрівлі, ринви, карнизи…

Він переступив раму і плигнув на дах.

ВХІД ДЛЯ АКТОРІВ.

Ото так назвав водій таксі непомітні двері клініки Святої Анни, в будинку номер сім на вулиці Кабаніс. Такі собі двері в глухому мурі божевільної фортеці. Те, що йому й треба. Шаплен нітрохи не прагнув урочисто увійти парадними дверима медичного центру. Він розрахувався з таксистом і вийшов надвір, де стояла холоднеча.

Пів на дев’яту ранку.

Дременувши з дому, він довго вештався вулицями, щільніше загортав поли пальта, приховуючи сліди крові й дух пороху на своєму вбранні. Він відчував, як волога життя, просякнувши крізь мокру і вже холодну сорочку, засихає на його шкірі.

Ото так він і йшов навмання, розгублений, приголомшений, аж змирився з тим, що в нього нема будучини. Піти до відділення швидкої допомоги в лікарні Святої Анни. Припинити опір. Здатися. Це єдине, що йому залишається.

У голові крутилося одне ім’я.

Франсуа Кубела, фахівець, що про нього казала йому Наталі Форестьє.

Тільки він міг допомогти йому, збагнути, захистити.

Ось чому він дочекався ранку.

Він хотів побачити самого професора…

Тепер він ішов парком клініки Святої Анни. Над корпусами в передранньому небі світання боролося з нічною пітьмою. Шапленові ввижалася сутичка двох хижаків. Кров, що заляпала небо, рани… Йому вчувалося люте гарчання над дахами…

Шаплен ішов алеями навмання. У роті пересохло, в шлунку було порожньо. У парку не було ні душі. Грабові алеї витягнулися бездоганною прямою лінією. Голе віття обчикрижене. Темні гладенькі фасади будинків, нічим не оздоблені кути. Усе тут служило за оправу для спотвореного глузду. Якісь чудернацькі дрижаки трясли його всього. Він відчував у кишенях тягар пістолетів, свого ЧЗ і «Зауера», що його назву він прочитав на краю цівки. Угледівши такого пацієнта, поліції не викличе тільки Кубела… Він би дав йому змогу пояснити все. Зрештою, це діло йому трохи і знайоме…

Вулиці мали імена славетних божевільних — Ґі де Мопассана, Поля Верлена, Вінсента Ван Ґога… Він розглядав таблички на стінах будинків, та не знаходив тієї, що шукав. Наталі Форестьє назвала КПРЕ, клініку психічних розладів та енцефаліту. Треба знайти санітара і його запитати, де вона.