Але й тут було порожньо. Тільки в кутку стояли дві коробки, накриті пакетами для сміття. Він підійшов ближче й обережно підняв одного пакета, остерігаючись, щоб із коробки не порснули щури чи хробаки не повиповзали. Але там лежали ще нестарі зошити «Клерфонтен» у блакитних пластикових обкладинках. Він погортав одного, і серце мало не вистрибнуло з грудей. То були нотатки Франсуа Кубели про випадки дисоціативної втечі.

Він і на думці не мав, що може натрапити на такий скарб.

Він зірвав пакет з другої коробки. Конверти, світлини, офіційні папери… Усеньке життя родини Кубел у числах, фотографіях і бланках… Той, хто поклав тут ці документи, постарався убезпечити їх від вогкості — усередині коробки теж були вистелені пластиковими пакетами.

Хто ж лишив тут ці архіви? А він сам. Провадив розслідування, відчув небезпеку і влаштував у батьківському домі подобу свого штабу, зібравши в цій кімнаті речові докази, пов’язані з його справою і з його минулим.

Він відімкнув вікно і розчахнув віконниці. Дощ лину´в до кімнати, перш ніж він устиг зачинити вікно. Він обернувся і роззирнувся довкруги. По праву руч був коминок, затулений бляшаною заслінкою. На шпалерах лишилися сліди від меблів — ліжка, шафи, гардеробу. А також прямокутники від постерів, які висіли тут. Кубела вже здогадався, що це його кімната. Тут мешкав дитиною, а потім і підлітком. Він повернувся до коробок. Тут годинами треба все вивчати…

Він потер долоні, наче грів їх коло багаття, й опустився навколішки перед здобиччю. На вустах його з’явилася усмішка.

Його доля мала якусь гірку логіку.

Його розслідування розпочалося з порожніх коробок у Бордо.

І скінчилося повними коробками в Пантені.

Ні, таки варто було накинути гак, аби побачити Солінину мармизу. Хоч майор і знав, що Анаїс вранці виходить із в’язниці, він геть не сподівався побачити її у своєму кабінеті. Либонь, гадав, що вона скористається звільненням, щоб і далі самій провадити розслідування.

— Стули писок, Соліно. Це тільки я.

Він підняв окуляри на лоба.

— Знаєш, ти здивувала мене…

— Ми ж домовилися чи як?

Він невизначено махнув рукою.

— Ох, за нашого часу ці домовленості…

Вона взяла стільця й сіла напроти нього. Він тримався так само коректно, але байдужно. Вона сперлася ліктями на стіл і сказала:

— Я під судовим наглядом. У понеділок мені треба бути в судді, і я можу знову потрапити до в’язниці. Якщо цього не станеться, мене завдяки батьковій люб’язності вишлють до Бордо. Тож мені залишається тільки нинішній день і вихідні, щоб провадити це розслідування.

Соліна всміхнувся. Нарешті він уторопав.