Зачинені віконниці та запустіння свідчили, що тут давно вже нікого не було. Його матінка перебралася кудись. Якщо взяти до уваги цей пейзаж, важко було повірити, що вона зараз відпочиває на Лазурному березі. Хіба що стала отримувати прибуток від публікації його творів.

Він переступив іржавого дрота, який обгороджував ту ділянку, і несамохіть зачепив дзвіночка, що задзеленчав під шаленим дудонінням дощу. Садок розміром кілька квадратних метрів, де тепер лише скати валялися та шматки цегли, тільки посилював враження, що тут сама руїна. Грузнучи в багні, Шаплен дістався до ґанку під дірявим дашком. Навіть сюди забивали хльосткі цівки дощу.

Він мимоволі натиснув дзвінка біля дверей. Ніхто не відгукнувся. Задля годиться він постукав по козирку з кутого заліза, що був над дверним вічком. Ізсередини не чутно було ні звуку. Узявши якусь залізяку, він виламав віконниці на вікні ліворуч од себе. Тим-таки шворнем ударив по шибі, й вона, брязнувши, розсипалася на друзки. Він уже почав звикати до цього звуку.

Узявшись за раму, він озирнувся. Довкола нікого не було. Він заліз до хати. Усередині була пустка. Йому подумалося мимохідь, що мати, певне, вмерла після його загибелі. Зрештою, все, що йому відомо, він дізнався зі статті в торішньому числі «Монду».

Передпокій. Кухня. Вітальня. Ні меблів, ні лампи, ні штор. Брунатні стіни, що вкрилися пліснявою. Виламаний паркет, із-під якого стриміли лаги. На кожному кроці під ногами щось хряскало. Бігали здоровезні таргани, завбільшки як жолуді. І він знав, що ходить зараз будинком, де минуло його дитинство. Неважко уявити, як відчайдушно він намагався вирватися із цієї діри, завойовуючи дипломи та звання.

Він здобув перемогу не лише в соціальному та матеріальному аспектах. Вивчаючи психіатрію, він хотів змінити саму якість свого розуму, своїх амбіцій, свого побуту. А ще він знав, що ніколи не зневажав батьків і їхню фізичну працю. Навпаки, його волю підтримувала вдячність і намагання взяти реванш. Він хотів витягти батьків із цього багна. І винагородити за їхнє життя на задвірках суспільства. Може, він придбав їм інший дім? Він нічогісінько не пам’ятав.

Східці. Дерево геть струхло, стало гниляччям. Під ногами чвакало зеленкувате багно, якісь комахи розбігалися в сутінках навсібіч. Він узявся за поруччя, остерігаючись, щоб вони не поламалися в його руці. Та вони ще трималися. У нього промайнула безглузда думка, що дім приймає його і хоче, щоб він дістався до мети.

Коридор. У першій кімнаті віконниці зачинені. Темно і порожньо. Він подався до іншої. Те саме. Ще одна кімната. Знову те саме. Аж натрапив на замкнені двері. Там навіть поставили нового замка. У нього з’явилася невиразна надія. Він спробував висадити двері плечем, сподіваючись, що вони не впадуть йому на голову. Та воно виявилося не так і просто. Довелося повернутися назад і взяти ту залізяку. Попоравшись із завісами та деревом, урешті він увійшов до тієї замкненої кімнати.