— Ви з’ясували, хто він?

— Облиш, ти й сама це знаєш. Ми всі це знаємо. Його треба затримати і знищити, поки ситуація ще геть не вийшла з-під контролю.

Ось у чім річ. Вони призначили винним Фрера. Він не просто один із занесених до чорного списку. Ні, він той, кого треба вбити передовсім. Вона опустила шибу, і в обличчя їй бризнув дощ. Тепер вони котили понад Сеною. На вказівнику був напис: «ПАРИЖ-ЦЕНТР».

— Зупини тут.

— Ми ще не дісталися до твого готелю.

— Ніколя, — заволала вона, — зупини, а то я вистрибну на ходу!

Помічник зиркнув у люстерко заднього огляду. Його бос кивнув. Ніколя звернув праворуч і загальмував. Вона вибігла з авто і стала на вузькій стьожці хідника. Повз неї швидкісним шосе з ревом гнали автомобілі.

Замість прощання вона схилилася до вікна і крикнула крізь густі цівки дощу:

— Убивця не він!

— Здається мені, ця справа стала для тебе надто вже особистою.

Вона зареготалася.

— І це кажеш мені ти?

Той квартал видавався йому схожим на магнітний полюс. Ото такий пункт на мапі, що здатний притягувати до себе бурі, убозтва і відчай. Він вийшов із таксі біля в’їзду до завулка, перед будинком номер п’ятдесят чотири на вулиці Жана Жореса. Пацьорки дощу, наче кулі, били по бруківці. З-під ніг ляпала вода. Шаплен ледь-ледь бачив, що коїлося довкруги. Ударив грім, і блискавиця осяяла будиночки, що розсипалися на узгір’ї пагорба.

Кубела побрався під гору. І з кожним кроком дедалі виразнішою ставала пустка, що панувала в цій місцевості. Мокрими парканами і гнилими живоплотами оточені стояли хати, які позападали в землю. На дощечках від руки були понаписувані номери. За огорожами шалено валували пси. Із калюж стриміли опори електромережі, що скидалися на шибениці.

З некролога він дізнався про своє скромне походження. Але те, що він тут угледів, виявилося ще гіршим. Він ріс у страшенних злиднях, яких, як йому здавалося, давно вже немає на світі, в бідності нетрищ, пустищ, гетто без електрики і водогону. Мало не вродився під возом у родині невідомих слов’янських утікачів.

На середині узгір’я асфальтове покриття урвалося. Долі у багні валялися залізяки, іржаві кухонні плити, уламки старих авто. Кубела відчув, як його помалу охоплює страх полохливого буржуа. Він нітрохи б не здивувався, якби замість рідної домівки виявився повіз, де сидять обдерті беззубі цигани.

Та тридцять сьомий дім виявився цегляною хатою, замизканою за ті десятиліття забуття. Він бовванів на вершині пагорба, а довкруги були тільки кролячі нори та стебла височенного пирію. Дощ шмагав по деревах, по землі, по огорожі, неначе місив кім’ях сірої глини. І тільки червоний дах сяяв, неначе свіжа рана.