Він з’ясував, який гінеколог приймав пологи у Францишки.

Але той уже помер.

Шукав акушерку, що асистувала йому.

Вона зникла.

Хотів зайти до Пантенської мерії, щоб зібрати відомості в архіві актів громадянського стану.

Та суботами мерія зачинена.

Повернувшись до своєї хати, він знову і знову переглядав папери, аж вони вже почали розсипатися тлінню в його руках. Він зазначив одну деталь: на останніх висновках, у правому горішньому куті, були вказані прізвища тих, хто отримав копії документів. Зокрема, і психіатра, колишнього екстерна паризьких клінік Жана-П’єра Туанена, директора диспансеру імені Ескіроля. Кубела здогадувався, що на п’ятому місяці вагітності у Францишки вже була геть розладнана психіка. Довелося звернутися до фахівця.

Кубела заходився шукати Жана-П’єра Туанена і дізнався його адресу. Як і раніше, той жив у Пантені, на вулиці Бенжамен-Делессер. За кілька вулиць від його власної нори. Він подумав, що це добра прикмета. Може, психіатр щось пригадає.

Франсуа подався туди пішки, попрямував попід мурами, звівши коміра і застромивши руки в кишені. Пародія на нишпорку. Тихенько повторював свою легенду. Його матінка марить. Насправді в 1971 році його брат-близнюк уцілів. Францишка анонімно відмовилася від дитини. Відринула її. Покинула. Після зустрічі із психіатром він так чи інакше вийде на слід свого брата і дістанеться до нього. Злапає його так само, як той зацькував Кубелу, учинивши його серійним убивцею.

Поминувши лабіринт похмурих вуличок і будинків, він нарешті знайшов металеву огорожу. Звівся навшпиньки. У садку на коліна опустився дід, який обрізав ножицями кущі. Здавалося, він геть поринув у своє діло. Чи згадає він бодай щось? Адже він таки остання людина на землі, яка знає, що саме сталося в день народження Кубели.

Франсуа натиснув дзвоника. Минула хвилина. Він знову зазирнув за огорожу і побачив, що дід так само старанно працює. Подзвонив знову, тепер уже наполегливіше. Аж садівник звів голову, озирнувся на хвіртку і зняв навушники — виявляється, він працював під музику. Кубела помахав йому рукою з-за ґрат. Устромивши ножиці в землю, той звівся на ноги. Високий, кремезний, він трохи горбився. Убраний у бахмату теплу куртку, яку накинув на замурзаного землею комбінезона, гумові чоботи, рукавички і стару панаму. Аж ось він пішов відчиняти двері.

— Перепрошую, — всміхаючись, сказав він. — Я вас не чув.

Йому було за сімдесят, але очі були жваві й меткі. Разюче лице у стилі Пола Ньюмена пооране численними зморшками, наче кожен рік залишав карб на цій видубленій шкірі. Сріблясті пасма, що стирчали з-під панами, лисніли у тьмяному вечірньому промінні, іскристий погляд, здавалося, оточував його світляним покотьолом. Від нього пахнуло розворушеною землею й інсектицидами.