— То це ви і є Жан-П’єр Туанен?

— Авжеж, це я.

— Мене звати Франсуа Кубела.

Дідуган скинув рукавичку і простягнув йому руку.

— Вибачте, ми знайомі?

— У 1971 році ви лікували мою матір, Францишку Кубелу. Вона чекала двох близнят, із яких міг уціліти тільки один.

Туанен просунув під панаму два пальці й почухав голову.

— А певно, Кубела… Давно це було.

— Мені тридцять дев’ять. Можна мені… Ми можемо побалакати про це?

— Авжеж, — сказав дідуган, впускаючи його. — Заходьте, прошу вас…

Кубела попрямував за господарем і опинився в саду, де занедбаність була ознакою продуманого стилю. Над підрізаними кущами хилилися дерева, а ямки, що наче завмерли в очікуванні, перемежовувалися низькими кущами. Усе мало цілком природний вигляд і заразом було пречудово влаштоване. Такий собі рослинний дендизм.

— Лютий, — сказав дід, показуючи на садок. — У цьому місяці слід обрізати рослини. Та тільки ті, що цвітуть улітку. Весняні, Боже збав, чіпати!

Він попрямував до найбільшої ями, біля якої височіла гора землі. Сів на тому горбку і взяв полотняну торбину. Дістав звідти термоса і дві пластикові філіжанки. Пахощі розворушеного перегною і трав наповнювали ніздрі.

— Кави?

Кубела кивнув і сів поруч. Двоє грабарів під час перерви біля могили.

— Вам пощастило, що застали мене тут, — сказав Туанен, обережно наповнюючи філіжанки. — Я буваю тут лише вихідними.

— Хіба ви не живете в Пантені?

Дід простягнув каву Кубелі. Нігті його були чорні від землі, руки поцятковані пігментними плямами.

— Та ні, синку, — всміхнувся він. — Не судіть з обличчя — я й досі практикую.

— У диспансері?