— Нащо це мені?

— Задля неї.

І тоді він почув стогін. Глухі зойки. Кляп у роті. Кров у нього на сорочці.

— Хто це?

— Я прозиваю її Еврідікою. Але ти знаєш її як Анаїс. Анаїс Шатле.

У його мізках шалено завищали гальма. Гуркіт гелікоптера, бахкання штурмових гвинтівок, скрегіт смерті.

— Ти брешеш, — переходячи на «ти», сказав він. — Анаїс у в’язниці.

— У тебе задавнена інформація, синку.

Синку. Десь він уже чув цей неквапливий низький голос. Та ніяк не згадає де ж…

— Що ти вчинив з нею?

— Нічого. Поки що.

— Дай їй телефона. Мені треба з нею побалакати.

Глухий регіт. Мурчання ситого котяки.

— Вона не може розмовляти. У неї горять вуста.

— Що ти вчинив з нею, мерзотнику?!

— Виїжджай на шлях до Ла-Рошелі. Я зателефоную тобі.

— Заради Бога, хто ти?

І знову хихотіння.