Він поминув Тур і звернув до автозаправної станції. Намет над нею трясся, насилу втримуючись на опорах. Щити повиривало. Уздовж паркувального майданчика шалено лопотіли дерева, скипаючи чорним пінявим буруном. Тільки помпи, здавалося, міцно трималися за асфальт. Йому вистачало палива, щоб дістатися до Ла-Рошелі, та хотілося відновити зв’язок із людським світом.

Та він помилився адресою. На стоянці не було жодного авта. За ще освітленими вікнами супермаркету — жодної тіні. Загальмувавши перед деренчливими шибами, він урешті розгледів кількох людей у червоних одностроях: жінки у фартухах, чоловіки в робах. Вони поспішно пакували речі.

— Ви з глузду зсунулися, якщо їздите в таку погоду? — запитала якась із жінок, коли він увійшов досередини.

— Буря застала мене в дорозі.

Вона замикала касу за прилавком.

— Ви не чули радіо? Оголосили червоний рівень тривоги.

— Доведеться їхати далі. Мені треба в Ла-Рошель.

— В Ла-Рошель? Ви не бачите, як скаженіє буревій? Уявіть собі, що коїться на узбережжі! Зараз там, либонь, усе вже затопило…

Кубела не слухав далі. Йому не потрібна Кассандра, щоб підбадьоритися. Він знову вирушив у дорогу, почуваючись міфологічним героєм, що не може опиратися фатумові.

О третій ночі він дістався до магістралі Н11. Щоб подолати чотириста п’ятдесят кілометрів од Парижа до Ла-Рошелі, йому довелося їхати шість годин. Непогано. Не встиг він зрадіти, як линув дощ. За мить злива перекреслила краєвид, немов хотіла знищити його, зітерти з лиця землі. Дощові цівки хльоскали по вікнах, стукали по капоту, ляпали зусібіч, згори і знизу.

Він не міг розгледіти вказівників. Згадав про навігатора, але як зупинити авто, знайти інструкцію і ввести дані? Усе довкруги було розмите, все пливло. Він подумав, що на світі, крім нього, певне, і людей не лишилося, аж помітив попереду чиїсь фари. Їхній вигляд заспокоїв його, проте ненадовго. Авта задкували, з’їжджали на узбіччя, мало дзиґами не крутилися. Люди згубили контроль за реальністю.

Зненацька вказівник «Ла-РОШЕЛЬ, 20 КМ» злетів, наче залізне крило, і врізався в його капот. Слава Богу, обійшлося тріщиною в шаруватому лобовому склі. У дах стукотіли гілляки й камінці. Та він уперто їхав уперед. Пітьма стала суцільним потоком уламків і друзок.

Аж попереду немов диво постало місто. На однаковій відстані замигтіли вогники. Будинки двигтіли. Дахи рипіли. Часом надвір вибігали перелякані люди. Намагалися закріпити супутникову антену, захистити шибки в авто, зачинити віконниці… Хоробро, але марно: природа брала своє.