Глуха стіна тягнулася метрів зо двісті й закінчувалася чорними сталевими дверми.
Йому згадалися слова Голосу: «Я називаю її Еврідікою. Але ти її знаєш як Анаїс».
Зачарований, мокрий мов хлющ, він пхнув плечем сталеву стулку.
Вона була відчинена.
Потрапити до пекла було зовсім неважко.
Спершу він побачив порожняву довгого темного тунелю, де у протилежному кінці шаленіла буря. Хвилі шалено вдирались у нього, потім відринали й оберталися пінявими калюжами. Кубела рушив уперед. Тунель скидався на величезну прямокутну печеру. Природну порожнину геометричної форми. Він почував усередині себе лунку порожнечу, наче ступив під склепіння собору. Вода була скрізь. Нею просяк бетон, вона хлюпанням відлунювала в нього над головою, блискучими калюжами розпливалася під ногами. Дудоніння гучало в кінці тунелю, котилося до нього і наче знехотя відповзало назад. Враження було таке, наче він опинився в горлянці чудовиська, що його слиною було море.
Довкола ні вогника, ні якоїсь призна`ки. Увіччю ще рябіло від дощу. Він утямив, що покинув мобільника в авті. Ото дурень. Убивця таки зателефонує, щоб знайти його в цих хащах…
Наче відповідаючи йому, по праву руч спалахнуло світло, метрів за п’ятдесят чи більше — в тій порожнечі годі було щось уторопати. Пролунало сичання. Він примружився і побачив яскраве жовтогаряче полум’я, що вилискувало блакитним по краях. Розпечений пальник для зварювання, що вряди-годи зблискував полум’ям на мокрому дощовику.
До нього йшов чоловік.
Моряк, а може, рибалка.
Контури почіткішали. Високий чолов’яга в киреї від дощу, в комбінезоні, рятувальному жилеті й гумових чоботях. Обличчя ховається під каптуром із дашком. Кубела ніколи не намагався уявити собі вбивцю з Олімпу, та ця мара із пластику і полум’я цілком надавалася на таку роль.
Убивця вже був за кілька кроків від нього. В одній руці він тримав пальника, другою котив за собою металевого балона на колесах, де був кисень, що живив полум’я.