Дідуган підійшов до нього і згріб за шию.

— Ці убивства, синку, немов жертвопринесення. У мене є унікальні знімки…

Він замовк: Кубела вихопив пістолета і тицьнув цівкою у складки його киреї.

Туанен поблажливо всміхнувся.

— Якщо ти це зробиш, вона помре.

— Ми й так усі помремо.

— Ні.

— Ні?

Кубела зняв палець з гачка.

— Я не збираюся вас убивати. Ви можете порятуватися.

— За якої умови?

— Якщо гратимете за правилами. Лишився один вихід, щоб вирватися відсіля. На тому краю бази, з південного боку. Щоб туди потрапити, доведеться перетнути всі десять відтинків, побудованих німаками під час війни.

— Що ще за відтинки такі?

— Доки для німецьких підводних човнів. Для знаменитих «У-боотів».

Туанен шарпнув на себе дверцята, що були у високій залізній брамі. І відразу ж в обличчя йому хльоснув язик морської піни. Не звертаючи уваги на бризки, він розчахнув дверцята ширше. Кубела побачив довгу водойму із платформами по краях. Над нею на десятиметровій висоті тягнувся помальований білою фарбою бетонний місток, а трохи вище перехрещувалися залізні конструкції, що тримали дах.

— Ви підете просто цим містком, нікуди не звертаючи. Він проходить над кожним доком: якщо вам бодай трохи пощастить, ви сягнете протилежного краю бункера.

— Ви?

— Ти і Анаїс. Єдина завада — море. Сьогодні вночі хвилі заповнять доки майже цілком, та, як бачиш, тут є парапет, що вас захищатиме.

— І ти даси нам піти?

— За однієї умови. Ти підеш попереду, Анаїс за тобою. Якщо ти бодай раз обернешся, щоб упевнитися, чи там ще вона, їй не жити.